Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Після бурхливих дискусій, що тривали кілька годин, вчена рада прийняла ухвалу: просити президію Всесвітньої Академії наук дозволити експериментальний вибух. При цьому, на вимогу декого з членів ученої ради, в ухвалі було занотовано, що проблема створення мікросонця теоретичним шляхом не розв’язана до кінця і тому експериментальний вибух може виявитись невдалим. Ніхто з нас не міг напевне сказати, що буде з нашим проектом за кілька годин.
Стратоплан перетнув Індійський океан, після недовгої зупинки в Делі промчав над Іранським нагір’ям, ледь помітною напівдужкою майнуло внизу Каспійське море, і ось ми вже спускаємось на Внуковський аеродром, який темною прямою видніється на тлі засніжених лісів Підмосков’я.
Так ось який він став, цей давній аеропорт! Час і його змінив. Колись на його ґрунтове поле сідали тільки гвинтомоторні літаки. Згодом, коли він одягся в бетон, з нього здіймались реактивні літаки, а тепер, обладнаний численними естакадами, аеропорт приймав стратоплани і навіть ракетоплани, що повертались на Землю з міжпланетних подорожей.
Стояв ясний, злегка морозяний ранок. З незвички після жаркої Австралії обличчя ніби ошпарило холодом, та мені було це приємно. Я раптом гостро відчув, що скучив за справжньою зимою, за рідною російською природою. «Треба організувати увечері колективну лижну прогулянку», — подумав я сам собі.
Нашу доповідь було призначено на завтра на ранкове засідання фізичної секції президії Всесвітньої Академії наук.
До кінця дня ми бродили по Москві. Я жадібно обдивлявся навкруги, не впізнаючи рідного міста. Тільки тут, у Москві, я відчув по-справжньому плин часу, збагнув серцем, що значать для людства півтораста літ.
Яка на диво гарна була оновлена Москва! Високі будинки, облицьовані світлими плитами, зробили її справді «білокам’яною». її вулиці поширшали, стало більше світла, простору. З’явились нові, незвичайних конструкцій мости через Москву-ріку. Лише випадком набрів я на декілька куточків «старої» Москви, неоціненних пам’ятників архітектури, які любовно охоронялися.
І тільки коли я попав на Красну площу, то відчув себе у колишній Москві. Годі передати, як зворушив мене вид цієї площі, такої дорогої серцю кожного росіянина. «Москва, матінка, рідна моя», — шепотів я, наділяючи її найласкавішими іменами, які тільки зринали в моїй пам’яті.
Схвильований побаченням з батьківщиною і новими враженнями, я погано спав тієї ночі.
Наступного ранку ми завчасно прибули в президію Всесвітньої Академії наук і зайняли місця в спеціальній ложі президії, нетерпляче поглядаючи вниз, у зал засідань, який поступово виповнювався людьми.
За кілька хвилин до початку обговорення до залу зайшов голова фізичної секції президії Всесвітньої Академії наук індієць Джавару. Він привітався з нами і швидко піднявся на місце голови. Рівно у призначений час він підвівся.
— Усі зібрались, — мовив Джавару, переглядаючи реєстраційний лист. — Почнемо. Вмикаю запис засідання.
У залі залягла тиша.
Джавару натис кнопку на своєму столі, взяв один з аркушиків, що лежали перед ним на столі, і продовжив:
— Ми слухаємо доповідь учених Торітаунського інституту ядерної фізики про створення мікросонця. Наша секція повинна прийняти ухвалу про можливість здійснення експериментального термоядерного вибуху. Доповідач — професор Олена Миколаївна Хромова.
— Якою мовою будете говорити? — звернувся він до неї.
— Російською.
— Доповідь буде зроблено російською мовою, — повторив Джавару.
У залі заворушилися. Хто не досить добре володів російською або й зовсім не знав її, приготували свої кібернетичні перекладачі.
Олена Миколаївна почала доповідь тихим голосом. Вона помітно хвилювалась. Але так було тільки в перші хвилини. Поступово вона розійшлася і заговорила впевнено, переконано. Віктор Платонов, що сидів поруч мене за пультом керування, пильно стежив за доповіддю, вчасно передаючи на великий екран з маленьких паперових карток необхідні графіки та формули, які ілюстрували доповідь. Уважно слухаючи доповідь, я разом з тим непомітно розглядав одного за одним членів президії, намагаючись зрозуміти, яке враження справляє на них наше повідомлення.
Мою увагу привернув худенький дідусь з коротким сивим волоссям на скронях. На відміну від інших членів президії він мирно куняв у своєму кріслі, підпершись маленьким сухим кулачком.
— Скільки йому років? — тихо спитав я Віктора Платонова, показуючи очима на дідуся.
— Не знаю, мабуть, уже далеко за сто…
— Чому він спить?
Віктор Платонов лише знизав плечима у відповідь.
Олена Миколаївна тим часом закінчувала доповідь, яка тривала вже понад годину. Вона прокоментувала криві пульсацій мікросонця, розповіла про труднощі, які виникли перед нашою групою, і на закінчення попрохала членів президії висловити свою думку про доцільність проведення експериментального вибуху чи про якийсь інший шлях продовження наших робіт.
Одразу ж звідусюди посипалися запитання. Деякі з них були такі складні, що ми злякались: чи зуміє Олена Миколаївна відповісти на них? На щастя, Джавару оголосив перерву.
Олена Миколаївна зразу ж підійшла до нас, і ми обміркували, як найкраще побудувати відповіді.
Короткий дзвінок сповістив про кінець перерви. Олена Миколаївна вийшла на трибуну і стала відповідати на запитання. Поки що все йшло спокійно. Нарешті Джавару зачитав ухвалу вченої ради Торітаунського інституту і попросив членів президії розпочати обговорення доповіді. Бажаючих виступити було багато. Характерно, що всі вони говорили дуже коротко, зупиняючись лише на головних пунктах доповіді.
— Вибух можна дозволити, — скінчив свій виступ один академік, — але тільки не на Землі. Ні, не на Землі! Згодьтеся самі, що успішне завершення цього експерименту надто слабо обґрунтоване шановними авторами. Не зрозумійте, що я їх звинувачую в цьому. Ні! Вони зробили все від них залежне, щоб обґрунтувати стійкість мікросонця, але цього, на жаль, не досить. Тому я за те, щоб провести цей вибух десь за межами Землі, скажімо — на Місяці.
Кілька чоловік виступило приблизно з такою ж думкою, а один, захопившись, сказав:
— Мені здається, що слід рекомендувати нашим колегам здійснити на Місяці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов», після закриття браузера.