Читати книгу - "Бурецвіт, Марія Ряполова"

— Хам?

— І не просто хам.

— Не просто хам?

— А глухуватий хам.

— А які у тебе, власне, до мене претензії? — розвів він руками.

«Він усе чудово розуміє. Зараз почне чіплятися до слів».

— Якби ти не почав учора… з тим віршем… Ми були б разом, утрьох.

— І що?

— А ось що: нам треба було залишатися разом у тому місці.

— Люба, це я хіба почав кудись тікати?

Дивник лежав неподалік і приходив до тями.

— Я тобі не люба, бовдуре.

— А щодо того вірша, — шукач підвівся і став обтрушувати штани. — Вибач, я не вмію так добре відбріхуватися, як ти.

Монстр сів, випустив кігтики на одній з лапок і почав причісувати ними шерсть.

— Бурецвіте, я не хочу бути твоїм провідником.

Звір закінчив свій туалет, встав і почав пружинити на лапках, по черзі вимахуючи однією вбік.

— І що ж тепер робити?

— Нічого.

— Ти не можеш мене полишити. Мені шкода.

— Чому?

— Бо це заборонено. Так сказав русалка. Провідник не може відмовитися від шукача, коли йому заманеться. Ти погодилася на мене. Тепер усе.

— Що все?

— Ти повинна робити те… що маєш.

Монстр став на абсолютно прямі лапи, тепер він підіймав почережно кожну і окреслював нею коло. Це все нагадувало ранкову гімнастику.

— Я чотири роки робила не те, що маю. Хто зупинить мене зараз?

Шукач ніби обмірковував сказане.

— Ти мене не залишиш, — впевнено мовив він. — Тобі буде мене шкода. І, задоволений собою, він рушив у напрямку хаток, що бовваніли попереду.

Дивник у кілька стрибків наздогнав хлопця й вчепився зубами й кігтями шести лап йому в сідниці.

17

— Хто-небудь, агов!

У селищі нікого не було.

Закинуті городи, старі похмурі будинки.

Ми зазирали у вікна і бачили порожні темні кімнати.

— Глянь, Бурецвіте, відчинені двері!

Ми підійшли до невеликої хати з сірими стінами. Крізь вікна було видно шафи і крісла. Мені чогось здалося, що всередині ми знайдемо кістяки господарів.

Тяжкі двері були напівпричинені. Нашому поглядові відкривалася вузька сіра смужка. Смужка того, що за дверима. Хоча нічого конкретного там розгледіти було не можна, вона притягала до себе, як магніт. Притягала і лякала.

— Не подобається мені все це! — пробурчав Бурецвіт.

Міг би і не казати. Ми піднялися сходами на ґанок й зупинилися. Дивник сидів на моєму правому плечі й застережливо гарчав.

— Не дратуй мене, тварино!

Моє серце й так шалено сіпалося у грудях, а розум переконував його, що нічого особливого там бути не може. Це ніби дивишся фільм. Он він, герой, входить до будинку. Ти хвилюєшся за нього, але не хвилюйся. Він увійде і все буде нормально. Ось він увіходить. Не переживай, це ж тільки фільм. Ось він усередині. Все чудово. Він йде темним коридором, над його головою звисає павутиння. Не бійся, це ж тільки фільм. Моторошна музика. Ось на нього кидається велетенський кажан зі щелепами крокодила і відкушує йому голову. Ти здригаєшся і відразу посміхаєшся. Бордова кров заспокійливо фонтанує. Ну от, усе гаразд. Де мій поп-корн?

Це ж наш справжній світ, світ безпечного страху. Фільми жахів, атракціони в парку. Ми платимо гроші, щоб полоскотати собі нерви. Звичайно, є речі, яких справді варто боятися. Але ніж думати про них, то краще сходити в кіно.

Я знаю, що лихі події не трапляються насправді у лісах із монстрами та селищах без жодної живої душі. Лихі події трапляються на автостраді, на міській вулиці, навіть на власній кухні.

Але ж не тут.

Бурецвіт штовхнув двері. На них це ніяк не подіяло. Тоді він наліг усім тілом і повільно пересунув їх уперед, щоб можна було влізти. Коли ми продерлись у коридор, він зачинив їх.

— Що ти робиш? Ми хоч вийдемо?

— Вийдемо. Мені так спокійніше.

Кістяків у хаті не було. У кімнатах панував безлад. Шафи майже порожніли, але багато речей лишилося тут. Ніби помешкання після швидко проведеної депортації. Дивник сумно шмигав між меблів.

— Які мудрі люди. Вони повшивалися звідси, — промовив шукач.

Я сіла у вкрите пилом крісло.

— Це місце прокляте, Бурецвіте. Ти все життя мріяв побувати у проклятому місці.

— Я піду гляну на кухні. Може, якесь добре диво.

— Води… — простогнала я.

— Води нема, — повернувся він через хвилину, — з крана нічого не тече. І нічого нема. Лірино, я мушу тобі дещо сказати.

Я дивилася порожнім поглядом перед себе.

— Ти ще сердишся на мене?

Мені потрібна вода. Дуже.

— Сердишся?

— Бурецвіте, справжні випробування не в тому, що в тебе купа неприємностей, а в тому, щоб при цьому не зриватися на людей, у твоєму злощасті не винуватих.

Дивник висував шухляди і вивалював на підлогу все, що знаходив там.

— Розумієш… тобі казали, мабуть, коли ти вчилася…

Я здивовано поглянула на шукача.

— Тобі казали, мабуть, що русалки можуть захотіти перевірити не лише шукача, а й провідника.

Я сиділа, як по голові вдарена.

— Що?

— Провідник — він не