Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Чендлер відчув полегшення. Ледь помітні зміни в голосі та спрямуванні розмови допомогли завести преподобного туди, куди йому треба було.

— Я знаю, преподобний, але сам проінструктував своїх офіцерів перевіряти кожну машину. На цьому етапі ми навіть не можемо бути певні, що він досі в місті. Можливо, він вже давно втік і перетворився на проблему Поліції штату, але мені хотілося перестрахуватися й перевірити всі машини. Я переконаний, що ви нічого не маєте проти.

Від цього представникові Господа на землі вже було не відкрутитися. У відповідь пролунало якесь майже нерозбірливе бурмотіння, щось схоже не пропозицію всіляко допомагати. На ранковій месі він запитає своїх прихожан — усіх десятьох, подумав Чендлер, — чи не бачили вони чогось. Подякувавши священику, сержант поклав слухавку.

Телефони продовжували розриватися, люди застрягли на блокпостах і дзвонили, щоб дізнатися, якого дідька їх не випускають із міста. Тепер Мітчева команда викликала собі на підтримку навіть Ніка, і хлопець боязко прослизнув повз Чендлера, щоб приєднатися до операції. Сержант залишився один на один зі скаргами роздратованих містян, одночасно прислухаючись до того, що Мітч зі своєю командою вирішили робити і куди вирушати.

Раптом двері відділка розчахнулися. Двоє членів Мітчевої команди увійшли і попрямували простісінько до Чендлерового кабінету, де розклав табір їхній начальник.

Сержант абстрагувався від допитливого голосу в слухавці та спробував підслухати, що відбувається в його кабінеті. Почув лише кілька спотворених слів. Не минуло й хвилини, як ті двоє знову вийшли з відділка.

Коли Чендлер поклав слухавку, в дверях з’явився Мітч.

— Що відбувається? — поцікавився сержант.

— Нічого, що б вас стосувалося, — кинув інспектор.

— Куди вони зібралися?

Телефон Чендлера знову заходився дзвонити.

— Зосередьтеся на тому, щоб заспокоїти місцеве населення, — порадив Мітчелл і запитав, чи вже телефонувала пані Джуніпер.

Пані Джуніпер була місцева пліткарка, колишня дружина Кіда Малоні, що побралася з ним у нападі непокори і розлучилася, щойно до неї повернувся здоровий глузд. Якщо десь пахло смаженим, вона неодмінно пхала туди свого носа. Принаймні так було раніше.

— Вона померла чотири роки тому, — повідомив Чендлер.

Замість того щоб на мить замислитись або відчути дискомфорт, Мітч лише стенув плечима й неквапливо повернувся до кабінету.

Повертаючись до стійки, Нік проминув повз свого начальника.

— Куди вони збираються, Ніку?

Молодий констебль похитав головою і навіть не зупинився. Стрімкість, з якою він утік, підказала Чендлерові, що хлопець щось приховує. Мітч потихеньку руйнує згуртований відділок, який він створив.

Сержант гукнув хлопцеві вслід:

— Ніку?

— Не зна’, сержанте, чесне слово. Вони шепотілися одне з одним. Я не чув.

За Чендлеровою спиною знову з’явився Ендрюс.

— Я хочу допитати пана Барвелла.

— Що вам заважає?

— Ключі у вас, сержанте.

Чендлер підвівся зі свого стільця, нижчий за Мітча, але фізично загрозливіший за нього; він не мусив прикрашати свої широкі плечі якимись фальшивими накладками.

— Я піду з вами.

Інспектор похитав головою.

— Ні, мені не потрібен вплив попереднього допиту. Почнемо з чистого аркуша.

— Але я зможу помітити, якщо він змінить свою історію.

— Я теж, — запевнив Мітчелл, вказуючи на свою скроню, — я вже вивчив її напам’ять.

— Додаткова пара вух ніколи не завадить.

Мітч на мить зупинився, випнувши вперед підборіддя і нижню щелепу — цей незграбний рефлекс з’явився у нього ще в дитинстві.

— Гаразд, сержанте, але керуватиму я. А ви триматимете язика за зубами.

— Ви керуватимете, — погодився Чендлер, прикушуючи язика. Будь-що краще за телефонні розмови.

Він увійшов до зони з камерами, Мітч ішов назирці. Чендлер відчинив заслінку, скрипуче відлуння наповнило коридор. Гітове обличчя кинулося до нього, як голодний пес; видно було тільки рот. Потік різких запитань не вщухав.

— Що там відбувається? Хто всі ці люди?

— Пане Барвелл, будь ласка, відійдіть на крок від дверей, — наказав Мітч спокійним, але владним голосом, у якому не залишилося жодного сліду від акценту часів його дитинства. Чендлер не здивувався б, дізнавшись, що його колишній друг ходив до вчителя ораторського мистецтва, щоб покращити свій голос, зважаючи на те, скільки грошей і зусиль він витрачав на одяг і вироблений стиль.

— Він хто? — поцікавився в сержанта Гіт, тицяючи пальцем у Мітча. — Мій юрист?

— Це інспектор. Він приїхав, щоб поспілкуватися з вами. А тепер, будь ласка, відійдіть на крок.

Коли Чендлер приготувався відчинити двері камери, Мітч відкинув фалду піджака і поклав руку на зброю. Сержант замислився, чи користувався він колись нею, і швидко вирішив, що, певно, користувався. Він увійшов до камери перший і витяг кайданки.

— Вони нам не потрібні, — запевнив Гіт, підіймаючи руки вгору. — Я хочу запросити юриста.

— Навіщо вам юрист, якщо ви невинні? — суплячись, поцікавився Мітч.

— Усім дають юриста, — сказав Гіт.

— Може, й так, — погодився інспектор, зберігаючи прохолоду в голосі, — але наполягають на ньому лише ті, хто винен. Я лише хочу розібратися у вашій історії. Щоб наздогнати мого тутешнього колегу і зрозуміти, через що вам довелося пройти.

Гіт насупився, вивчаючи Мітча, наче намагався оцінити його справжні наміри.

Трохи подумавши, він повернувся обличчям до стіни, дозволяючи Чендлеру застібнути на поранених зап’ястях кайданки. Сержант відчув, як він здригнувся від болю. Відвівши підозрюваного до кімнати для допитів, він посадив його на стілець і обережно зняв кайданки.

— Я лише повторю все, що казав, — попередив Гіт, легенько потираючи зап’ястя і переводячи погляд із Мітча на Чендлера, що зайняв позицію за спиною свого колеги.

Ендрюс розпочав допит, зблискуючи запонками в променях світла. Вони були великі, з гострими кутами, й дорогі, показні — але не кричущі, елегантні та стримані. Мітч завжди віддавав перевагу сріблу, можливо, на згадку про значок, який колись так цінував, а може, просто тому, що срібло заявляло про велич. А заявляти він любив.

Гіт почав свою оповідь. Він переказував історію дуже близько до оригіналу: можливо, вдруге вона була трохи відточеніша, частина з автостопом була детальніша, а з тим, як його чимось накачали, і втечею — дещо туманніша. Чендлер помітив одну-єдину різницю — згадку про ім’я на паперах у хижі: Сет. Коли Мітч підштовхнув його до цього, Гіт сказав, що щойно згадав ім’я, виведене великими червоними літерами, як щось украй важливе. Чендлер зробив позначку пошукати Сетів у записах про зниклих людей.

— Якби вам вдалося вкрасти машину, куди б ви поїхали? — запитав інспектор, не зводячи погляду зі своїх записів, наче просто гаяв час цим запитанням.

— Куди завгодно, — сказав Гіт, на чолі під волоссям заблищали крапельки поту.

— У своїй початковій заяві ви стверджували, що прямували сюди. До міста, — нагадав Мітч, увіп’явшись поглядом у підозрюваного.

— Так… але мені хотілося