Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

одного — забратися від нього подалі. Я й досі цього хочу, але ви замкнули мене тут, а він тим часом…

Гіт здригнувся цілим тілом, кілька поодиноких намистинок поту відірвалися від запаленої шкіри й упали на стіл.

— Невинні люди навряд чи намагаються вкрасти автівку, — зауважив інспектор.

— Ага, це роблять налякані люди, — погодився Гіт.

— А як щодо вашого минулого? — поцікавився Мітч. Чендлер знав, що чоловік змінив тему, щоб збити підозрюваного з пантелику і змусити його щось викрити.

— А що з ним?

— Родина?

— У мене її немає.

Мітч мовчав, даючи чоловікові продовжити думку. Той так і зробив.

— Мої батьки померли.

— Мені прикро це чути, — байдужим тоном кинув інспектор.

Гіт похитав головою.

— Вони померли давним-давно. Я тоді ще був підлітком.

— Як? — запитав Мітч.

— Від раку. Мама — грудей, а тато — кишківника. З різницею в два роки.

Чендлер відчув, що настала мить для співчутливої паузи. Але Мітчелл уже осідлав свого коника:

— Ви їх досі згадуєте?

Мітч якусь мить дивився на стіл.

— Так, але я змирився з цим. А ще змирився з тим, що, мабуть, теж маю схильність до раку.

У тому, як чоловік цідив із себе слова, була така хвороблива втома, наче він гадав, що смерть уже влаштувала засідку на нього десь за рогом. Можливо, його сутичка з Ґабрієлем підтвердила це, а може, призначивши самому собі смертний вирок, Гіт відчув, що мусить забрати з собою якомога більше людей.

— Вам казали, що ви помрете? — втрутився Чендлер.

Гітів погляд зосередився на сержантові, Мітча вочевидь розгнівало, що хтось перервав плин розмови.

— Крім Ґабрієля, ніхто. Але помирають усі. — Слова знову вилетіли так, наче їх ніщо не тримало, просто змучена згода, мовби Гіт уже перетворився на купку пороху.

— Уся річ лише в тім, як саме помирають, чи не так, пане Барвелл? — поцікавився Мітч. Його некоректне запитання знову заволоділо Гітовою увагою.

— Що ви хочете цим сказати?

Мітчелл змахнув рукою, показуючи, що цей коментар був експромтом.

— Не зважайте. Розкажіть-но мені ще про вашу родину.

— Я маю брата і сестру. Обоє старші за мене.

— Як їх звуть? — Мітч удав, що збирається записати імена, натякаючи, що перевірить інформацію й застерігаючи Гіта від брехні.

— Росс і Піппа. Філіппа. Ми не розмовляємо одне з одним. Непорозуміння через заповіт.

— Ваші батьки все залишили вам. Як наймолодшому?

— Ні, — заперечив Гіт, і в його голосі задзвеніло розчарування. — Навпаки. Я отримав кілька дрібниць, а їм дістався будинок. Але все вже в минулому. Ми не розмовляємо.

— Їх зацікавить звістка про те, що ви під арештом?

— Єдине, що їх зацікавить, це повідомлення про мою смерть, — гірко озвався чоловік. — Ґабрієль мало не виконав їхнє бажання.

Мітч кивнув.

— Але у вас нема ніяких документів, які б могли підтвердити вашу особу?

— Він усе забрав; гаманець, права, геть усе.

— Окей, — ухильно озвався Ендрюс.

— Ви взяли не того, сержанте.

Мітч звів брови, в очах промайнула лють через те, що його необачно понизили.

— На даний момент, ви — єдиний, хто у нас є, пане Барвелл, — нагадав він, глянувши на Чендлера з неприхованим розчаруванням, перш ніж продовжити: — ви згадували номер п’ятдесят п’ять.

— Він сказав, що це мій номер.

— Він говорив про решту?

— Ні.

— Нічого?

— Ні. Нічого.

Мітч ковтнув повітря і потер великий палець об вказівний. Чендлер упізнав цю звичку. Він запалює ґніт, немов намагаючись створити іскру між двома пальцями. Сержант замислився, якої форми набуде вибух тепер.

— А як щодо Сета, він може бути однією з жертв?

Гіт похитав головою.

— Я просто побачив це ім’я. Можливо, воно нічого не означає.

— Але ви бачили могили?

— Я бачив щось схоже на могили.

— Скільки?

— Не зна’.

— Хоча б приблизно. — Мітчелл втрачав терпіння.

— Усе сталося занадто швидко. Точно не знаю.

— Число, пане Бервелл, скажіть мені число. П’ять? Десять? Дванадцять? Більше?

Гіт здвигнув плечима.

— Шість, сім, вісім… я не можу бути певен. Я тікав, рятуючи собі життя.

Почувши це, Мітч різко підвівся і перехилився через стіл, обличчям до обличчя з підозрюваним. Голос пролунав гучніше:

— Нам потрібно щось конкретніше, пане Барвелл. Поки що ви годуєте нас самими балачками. Ви стверджуєте, наче щось бачили, наче він щось із вами зробив. То дайте нам переконливі факти, з якими ми зможемо працювати, або застрягнете у тій камері надовго.

Він був заблизько до підозрюваного, і Чендлер ступив крок уперед, відтягаючи його, шукаючи долонями, за що зачепитися на прохолодному шовку. Гнів Мітча змінив свою мішень, перемкнувшись на сержанта.

— Забери від мене руки, Чендлере!

— Вам більше нічого не вдасться з нього витягнути, — прошепотів чоловік.

— Звідки тобі знати? Скількох підозрюваних у вбивстві ти допитував?

— Жодного, — зізнався Чендлер, — але подивіться на нього, він просто розвалюха — втомлений, поранений, спітнілий. Усе, що нам удасться витягти з нього, може бути правдою, брехнею, чим завгодно, аби заткати нам роти. Дайте йому трохи охолонути.

Мітч не відвів погляду. Але й не промовив ні слова. Лють, що палала в його глибоких карих очах, згасла. Чендлер шукав там якоїсь згадки про свого колишнього друга, але ці десять років позбавили Мітчеві очі співчуття.

— Відведімо його назад, дозвольмо відпочити годинку і спробуємо ще раз пізніше, — запропонував сержант.

Мітч змахнув його руки зі свого лискучого костюма й нахилився до Гіта з вимушеною усмішкою.

— Гадаю, поки що цього достатньо, пане Барвелл. Сержант відведе вас назад до вашої камери. — Він розмашистим кроком рушив до дверей. Зупинившись біля них, глипнув на Чендлера. Попри свій гнів, інспектор не збирався давати ґрунт для звинувачень у нехтуванні обов’язками й змушувати колегу самого впоратися з небезпечним злочинцем.

Чендлер підійшов до Гіта, який тепер тремтів, і заклацнув на його руках кайданки. Підвів погляд — Мітч зник за дверима. На його місці з’явилася Таня.

17

Чендлер відвів Гіта до камери. Він був схожий на п’яничку, що мав нелегку ніч, і рухався без проблем чи опору. Сержантові це не здавалося поведінкою небезпечного вбивці. Але як поводяться небезпечні вбивці?

Коли він увійшов до свого колишнього кабінету, Мітч розлючено смикав мишкою, прикипівши поглядом до сяяння екрана.

— То як… ви вірите його історії? Чи Ґабрієлевій?

Інспектор відірвав погляд від екрана. Голос був монотонний; він, вочевидь, не забув, що Чендлер пішов йому наперекір у кімнаті для допитів.

— Історія пана Барвелла здається правдоподібною, особливо зважаючи на затяжну відсутність другого підозрюваного. Нам необхідно його знайти і дізнатися, ким може бути цей Сет. — Після цього погляд повернувся до екрана — крамниця