Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

чотирма очільниками північноєвропейських країн. Фінляндський народ мав багато сподівань перед цим з’їздом і почувався впевненіше після того, як президент Рузвельт у розмові з Калініним, Головою Президії Верховної Ради СССР, висловив надію, що між Фінляндією та Росією збережуться дружні стосунки. Посли скандинавських країн у Москві після марних спроб потрапити на прийом до Молотова у своїх нотах теж висловили таке сподівання. Ось у чому оприявнилася дипломатична підтримка, яку у Фінляндії так цінували і яка спонукала уряд і громадськість до непоступливості. Ніхто не хотів вірити, що в тодішніх умовах Совєтський Союз спровокує неприхований конфлікт.

Якої ваги надавав уряд СССР зверненню Рузвельта, видно з виступу Молотова 31 жовтня на засіданні Верховної Ради: він порадив президентові США дбати радше про незалежність Філіппін, а не Фінляндії. А що стосується зустрічі голів північноєвропейських держав, стокгольмське комюніке виявилося настільки млявим, що виразно оприявнило ізольованість Фінляндії. Після повернення президента Калліо на батьківщину і йому, і урядові треба було усвідомити, що тепер ми лишилися на самоті. Шведи, які в той час надали нам позику на 40 мільйонів крон, не дозволили нам навіть опублікувати новину про це.

У разі відмови від Ганко й великих територій на Карельському перешийку ситуація з обороною Фінляндії геть змінилася б. Півострів Ганко, опинившись у руках СССР, означав би не лише небезпечну прогалину в береговій обороні, а й став би плацдармом, спрямованим проти життєво важливих частин і сполучень країни. Цей російський опорний пункт скував би добрячу частину наших і так уже нечисленних сил. Запевнення совєтського уряду, що гарнізон у Ганко складатиметься лише з 5000 вояків, а також спеціальних підрозділів, навряд чи могло вселити в нас відчуття безпеки. Для наступу вистачило б швидко перекинути підмогу на Ганко з Естонії, а надто що дислокована там російська авіація надавала б підтримку операції.

Передавання теренів Карельського перешийку, що означало б зрушення кордону, затвердженого ще 1323 року Оріхівським миром, дозволило б Совєтському Союзу посісти тіснину, фінляндську природну оборонну зону, яку ми фортифікували впродовж літа й осені. Знищення захисних споруд, які після того ще лишалися б на перешийку, означало б, що він втратив би будь-яку цінність для оборони. Із зобов’язання росіян зробити те саме ми, звичайно, не мали б ні радості, ні користі. Вимога знищити наші оборонні споруди вселяла тривогу. Були підстави сприймати це як сигнал, що невдовзі совєтський уряд, мов у випадку з Естонією, заявить нові вимоги й захоче послабити наші можливості опиратися їм, а також створить вихідні позиції для нападу.

Розмовляючи із членами уряду, державним радником Паасиківі й іншими політичними діячами, я наголошував, що нам треба прагнути до компромісу, адже, як усі знали, наші збройні сили були неготовими спіткати напад великої держави. Уряд не мав такої армії, якої потребувала його зовнішня політика, і тепер мусив зробити висновки зі свого ставлення до розбудови збройних сил — навіть останніми тижнями я натрапляв на опір, коли йшлося про надважливі асигнування. Як я пропонував навесні, варто пожертвувати островами у Фінській затоці, а на Карельському перешийку не хапатися за село Іно, яке в очах росіян мало велике значення для оборони Ленінграда. СССР, очевидно, прагнув відбудувати позиції берегової артилерії, споруджені в царську добу і зруйновані за Тартуською мирною угодою. Разом з батареями міста Оранієнбаум вони перекривали доступ до найближчої до Ленінграда частини Фінської затоки. Що стосується вимог стосовно опорного пункту на Ганко, треба докладати всіх зусиль, щоб завадити росіянам закріпитися на материковій частині. Мабуть, існував шанс досягти компромісу тим, що ми пожертвували б деякими островами. Потенційним об’єктом перемовин був острів Юссаре, який містився між Ганко й Порккалою вдалині від узбережжя і розташування якого давало росіянам непогані передумови для взаємодії з береговою артилерією острова Найссаар у південній частині Фінської затоки.

Крім того, я висловив переконаність, що СССР, якщо захоче, не стримуватиметься від того, щоб домогтися свого силою зброї. Він успадкував від царської Росії панславістські ідеї, хоч тепер їх було завуальовано комінтернівською ідеологією. Зовнішньополітичне становище дуже сприяло російській експансії. До того ж престижу СССР не пасувало, щоб Фінляндія виплуталася з цієї ситуації, не втративши територій, передавання яких росіяни вважали обов’язковим. Не було жодних сумнівів, що Совєтський Союз концентрує своє військо на Карельському перешийку. Надходила інформація, що туди саме прибули танкова бригада, важка артилерія та інші підрозділи, а ще в Ленінграді з’явилася піхотна дивізія, помічена раніше в Польщі. Від 9 жовтня мало не щодня відбувалися польоти в глибину перешийка, на півночі від Ладозького озера й над Петсамо. Зі сходу Карелії повідомляли про збільшення контингенту щонайменше на дві дивізії, а також спеціальні підрозділи. Від початку вересня пасажирське сполучення на Мурманській залізниці обмежили до мінімуму, і на північ цілодобово йшли військові ешелони. Крім того, на півночі зосередили велику кількість авіації.

Усе свідчило про серйозність становища. Будь-якого дня росіяни могли влаштувати провокацію, яка дала б їм формальний привід напасти на Фінляндію. Я наказав ретельно уникати будь-яких дій на суходолі, на морі й у повітрі, які потенційно давали б СССР привід для провокації, і відвести всі батареї на таку віддаль, щоб їх далекобійність не сягала за кордон. Для нагляду за виконанням наказу я відрядив на перешийок інспектора артилерії.

На перемовинах, які поновилися 23 жовтня і на які було делеговано й міністра фінансів Таннера, лідера соціал-демократичної партії, фінляндський уряд згодився поговорити про Суурсаарі. На Карельському перешийку він запропонував випрямити лінію кордону в місці так званого Куоккальського закруту, що означало перенесення кордону на 13 кілометрів на прибережній ділянці Фінської затоки. Пропозицію щодо оренди Ганко було відхилено. Єдиною російською поступкою стало те, щоб провести нову лінію кордону на 10 кілометрів далі на південний схід в напрямі головної залізничної колії, а стосовно Койвісто вони не хотіли шукати компромісу.

Ще раз делегація повернулася до Гельсінкі по вказівки. Тепер уряд вирішив зробити більші поступки й заявив про готовість перенести кордон на прибережній ділянці на 30 кілометрів у західному напрямі. Натомість на оренду Ганко він не міг пристати. Кілька днів по тому уряд був ладний віддати Іно, якби росіяни відмовилися від претензії на Ганко й Койвісто, а також обговорити передавання південної частини Суурсаарі. Зі свого боку совєтський уряд повідомив, що замість Ганко може задовольнитися групою островів Гесте–Бусе–Германсе–Кое, розташованих на сході від півострова Ганко, а також зазначеною раніше якірною стоянкою в Лаппог’ї. То була неабияка поступка, яка і з економічного погляду лягала б меншим тягарем на країну, ніж передавання Ганко, хоч і