Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

На цю пропозиція фінляндський уряд не пристав. У середині листопада делегація повернулася до Гельсінкі ні з чим.

Якщо уряд намірявся й надалі залишатися непоступливим, що означало війну, саме час було попросити посередництва в Ліги Націй. Відбулося чи ні обговорення такого звернення, мені не відомо. Якщо так, то, либонь, при цьому згадали, що Фінляндія незадовго до того відмовилася від зобов’язань, прописаних у § 16 статуту Ліги Націй, і що цим ми самі доклалися до ослаблення і позицій Ліги Націй, і своїх. Після того як розбилися надії на шведську допомогу, послідовним кроком було б звернутися до Ліги Націй, але уряд вчинив так аж після російської агресії. Щось би важило, якби на наших прикордонних теренах перебували спостерігачі від Ліги Націй і якби ми бодай на місяць раніше за підтримки Ліги могли розпочати перемовини, щоб підсилити матеріальне забезпечення. Може, Фінляндія через Лігу Націй зуміла б зацікавити своїм становищем угруповання двох великих держав, Англія–Франція, яке від літа 1939 року посідало неприховану антиросійську позицію і, як відчувалося, хотіло створити блок, який протидіяв би німецько-російському союзу. Цілком імовірно, що Фінляндія активною зовнішньою політикою, подібно до Туреччини, іще на цьому етапі могла б якось забезпечити собі підтримку Заходу.

Кілька днів по тому як совєтський уряд розпочав перемовини з фінляндською делегацією, після безрезультатного діалогу повернулася на батьківщину делегація Туреччини під проводом міністра закордонних справ Сараджоґлу. У цьому випадку совєтський уряд захотів «довести свою довіру», заявивши, що готовий укласти оборонний союз, проте можна обійтися й без нього, якщо турки зобов’яжуться зважати на інтереси СССР. У такому разі Туреччина може сподіватися на широкомасштабну російську підтримку. Запорука дружньої політики — Туреччина забезпечить Совєтському Союзу вільне проходження Дарданеллами і Босфором зокрема й у воєнний час, а також дозволить брати участь у фортифікації проток на певних ділянках, за які він готовий сплачувати оренду.

У цьому не було нічого нового. Це потверджувало, що совєтська дипломатія дотримувалася й на півдні тієї самої експансіоністської політики, яка почалася ще із царської доби й за сотню років до того ненадовго досягла мети завдяки Юнкяр-Іскелесійській угоді від 1833 року. Прагнення Совєтської Росії спричинили вельми швидку реакцію, чималу роль у якій і тепер відігравала Англія з її потужною підтримкою. Сараджоґлу прибув до Анкари 17 жовтня, і вже два дні по тому було укладено британсько-турецький, а за кілька днів і французько-турецький пакти про взаємодопомогу, і обидва вони мали демонстративно антиросійський характер. Відтоді як заступник комісара закордонних справ Потьомкін відвідав Туреччину — приблизно в той самий час і з тими самими цілями, що й посол Штейн у Фінляндії, — турки активно намагалися відвернути загрозу. Престиж західних держав, щоправда, підірвала польська катастрофа. Але географічне розташування Фінляндії було кращим, ніж у Польщі, адже була змога потрапити на нашу територію через Петсамо, де завдяки нікелевій концесії закріпилися британці. Зважаючи на все, флотська демонстрація так близько до Мурманська не лишилась би без наслідків. Навряд чи можна думати, щоб СССР напружував стосунки з Англією та Францією аж до розриву.

Цінність британсько-французької підтримки, зрозуміло, зійшла б нанівець після пробиття Французького фронту в травні 1940 року, однак піврічний перепочинок багато важив би для підвищення обороноздатності. І ще можна спитати, чи вважав би СССР розумним у тому становищі, яке виникло влітку 1940 року після німецької окупації Норвегії, оприявнювати свої антинімецькі прагнення і на Балканах, і на півночі. Цілком можливо, що найпершою стала б Румунія. Якби Фінляндія виграла час, шансів лишатися поза конфліктами поміж великими державами неабияк побільшало б.

Непевність щодо західної підтримки, можливо, замінилася б упевненістю, якби наші збройні сили були в доброму стані — важливий чинник і для ставлення Швеції до нас. Державам з поганенькими збройними силами важко знайти союзників.

Виступаючи у Верховній Раді СССР 31 жовтня 1939 року, Молотов оприлюднив вимоги росіян до Фінляндії. Попри це фінляндський народ не зрікався негативної позиції. В усіх суспільних класах відбувалося небачене для нашої країни патріотичне й громадянське єднання. Але ніхто не хотів війни, і ніхто не провадив військової пропаганди. Незважаючи на серйозність становища, ніхто не вірив, що буде війна. Після того як московські перемовини зірвалися, почали поступово повертатися в домівки ті, кого впродовж осені було вивезено з небезпечної зони, відчинив двері університет, запрацювали школи, і певну кількість резервістів звільнили у відпустку.

Два тижні не відбувалося нічого. Фінляндський уряд багатьма способами давав зрозуміти, що готовий поновити перемовини. Однак у російській пресі й на радіо і далі лунали запеклі випади проти уряду Фінляндії[16], а це не віщувало нічого доброго. Почастішали випадки, коли російські літаки опинялися на території Фінляндії. Військова розвідка доносила про численне перекидання війська і будівництво доріг на різних ділянках. На сході Карелії росіяни розпочали будівництво залізниці з Петрозаводська до Суоярві, і в тих самих краях відбувався ремонт дорожньої мережі.

Інформація, яку мало міністерство закордонних справ, була не такою тривожною і свідчила про те, що в політичних і дипломатичних колах за кордоном поширена думка, що ймовірність неприхованого конфлікту мала. Лише деякі німецькі та британські джерела вважали по-інакшому, а відомості, які я приватно отримав з Німеччини, містили застереження не перетягати струну. Я не приховував від проводу держави, що дуже турбуюся за найближче майбутнє й годі надивуватися, як уряд і парламент з такою нехіттю ставляться до пропозицій, які я подав останніми тижнями щодо асигнувань, хоч відчувається: війна вже на порозі. Розмова з президентом Калліо засвідчила, що мої думки не в усьому знаходять його розуміння і що в його ставленні до них виразно відчувається вплив деяких членів уряду. Тому я визнав своїм обов’язком заявити, що більше не можу поділяти відповідальність за занедбання оборони. Президент у принципі був згідний, щоб я відійшов від справ.

27 листопада 1939 року я адресував президентові республіки листа з таким змістом:

За всіма ознаками, Уряд, можливо, уже в найближчому майбутньому постане перед фатальними для нашого народу рішеннями, а тому я вважаю власним обов’язком, посилаючись на свої попередні писемні й усні заяви, а також на звіт, який подала трохи раніше на засіданні Уряду Рада у справах амуніції та зброї[17] і який стосувався амуніції, озброєння збройних сил держави, а також можливостей закупівель, заявити ще ось що:

У доданих таблицях у загальних рисах показано становище з амуніцією та зброєю і розрахунки щодо них. Інформація в таблицях досить промовиста.

Плани виготовлення зброї й боєприпасів