Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

не до сміху. Залишається написати «Вальс на прощання» (1971), констатувати «Життя не тут» (1973) і, скориставшись щасливою нагодою, назавжди зникнути зі світу, який він так любив.

Кундера приїжджає у Францію злий. Сміх, який є важливою рисою його поетики, більше ніколи не буде радісним — тільки в’їдливим або гірким. Нема нічого сумнішого, ніж його перша на еміграції «Книга сміху та забуття» (1978). Регістр комізму в ній коливається від єхидного до отруйного. Нерадісний сміх, нерадісний секс, втрачена пам’ять, жорстокі діти та ангели. Книжку зразу забороняють у Чехії, забороняють в СРСР. На сході Європи Кундера як автор надовго перестає існувати.

Довкола нього все тугіше закручується спіраль самотності й відторгнення. Як це часто буває із пись-менниками-біженцями, автор усвідомлює, що крім свого письма, своїх романів, він більше нічого не має. Єдиний рятунок — учепитися в літературу, будуючи собі на сторінках творів віртуальні любов, товариство та Батьківщину. Джойс знав це, Беккет знав, знали Льйоса, Астуріас та Кортасар. З усіх традицій їм залишалася тільки традиція літературна. Кундера потім напише: «Але якщо майбутнє не є цінністю в моїх очах, то з чим я пов’язаний: з Богом? з Батьківщиною? зі своїм народом? з власною особистістю? Моя відповідь така ж смішна, як і щира: я не пов’язаний ні з чим, крім знеціненого спадку Сервантеса».

Як письменник Кундера сформувався у чеському літературному середовищі, всотуючи впливи загальноєвропейського (Дж. Джойс, М. Пруст, Т. Манн) та, особливо, австрійського (Г. Брох, Р. Музіль, Ф. Кафка) модернізму. Проте досада й розпач еміграції додали йому сил. Наслідком особистісної драми стали два шедевральних романи, хоч і відомі вони по-різному. «Нестерпна легкість буття» (1984), де чеська тема й протест проти окупації звучать на повну силу, швидко набуває популярності на Заході. Роман майже миттєво екранізують — це робить у 1988 році американський режисер Філіп Кауфман, а одну з головних ролей, роль Сабіни, грає Жульєт Бінош. Фільм експлуатує більш провокативні — сексуальний та протестний — компоненти книги, натомість він суттєво збіднює, а то й всуціль девальвує, екзистенційний, життєвий її пафос, який був таким важливим для самого Кундери. Проте фільм робить роман і його автора видимими для західної публіки і, врешті, популярними. Наступний шедевр, роман «Безсмертя», написаний у 1990 році вже французькою; він не менш глибокий, але знаний не так широко. У цій книзі значна частина проблематики зосереджена довкола питань творчості.

Проте в нашому короткому есеї ми спробуємо підсумувати поради й міркування чеського автора із двох книг, які безпосередньо стосуються його уявлень про письмо. Це «Мистецтво роману», задумане й написане ще 1960 року, однак пізніше доповнене й видане у 1986 році, як бачимо, вже після тріумфу «Нестерпної легкості буття». Також багато в чому підсумкова книжка «Порушені заповіти» 1993 року. На відміну від Бредбері та Воннеґута, ще до Льйоси та Еко, чеський автор розмірковує більш загально, проте читати його роздуми надзвичайно цікаво. По суті, він розповідає нам історію європейського літературного модернізму та його найбільш яскравих представників, а то й повертається до витоків романного жанру — до Сервантеса, Рабле, Дідро та Стерна.

Художня творчість самого Мілана Кундери упродовж останніх двох із гаком десятиліть скидається на подрібнені римейки глобальних тем, до яких він наблизився у «Нестерпній легкості буття» та «Безсмерті». З’явилися романи «Неспішність» (1995), «Справжність» (1998) та «Невідання» (2000), що формують умовну трилогію, а після довгої паузи — роман «Свято незначущості» (2014). Певен, Мілан Кундера залишається цілком вірогідним кандидатом на Нобелівську премію серед сьогочасних авторів.

У 2008 році Кундера опинився у центрі скандалу: йому ставили на карб співпрацю зі спецслужбами. Знайдений поліцейський протокол, датований 1950 роком, містив донос студента Мілана Кундери на одного із колишніх знайомих, що після втечі в Німеччину повернувся до Чехії шпигуном. Підозрюваного заарештували, судили й ув’язнили — він вийшов із тюрми аж через 14 років.

Автентичність знайденого документу не доведена досі, й залишається незрозумілим, чому чеські спецслужби, які так цілеспрямовано намагалися підважити репутацію автора після його еміграції, не скористалися таким золотим компроматом одразу ж. Сам Кундера факт співпраці заперечує.

Можливо, це таки фальшивка, або ж молодий тоді ще комуніст Мілан Кундера й справді намагався викрити агента чужоземної розвідки, вірячи у соціалістичне майбутнє Вітчизни — тепер важко сказати точно. Знаємо лише, що після 1968 року він стає одним із чільних опонентів тоталітаризму й комуністичної влади серед чеських інтелігентів і залишається таким навіть у Франції, де, здавалося б, можна просто займатися літературною працею. А, може, спокутує помилку юності?

Утім в середовищі, де справді багато завербованих і навіть найближча людина може виявитися агентом, завше існує параноя: найрішучішими у звинуваченнях бувають якраз винні, ховаючи свою вину й заявляючи на невинних. З часом таке маскування навіть переростає у впевненість у власній непогрішності, що особливо комфортно. Однак складно повірити, що завербований режимом автор так довго мав поневірятися без заробітку, а потім ще й був витурений із країни. Це зараз ми до еміграції ставимося як до відкриття нових можливостей, бо вона добровільна. А тоді це була драма. І необхідність починати все заново.

Проте важливо навіть не це. Багато хто з письменників (особливо наших) був змушений співпрацювати зі спецслужбами в обмін на особисту безпеку та безпеку рідних — багато хто відмовився від такої співпраці, незважаючи на вкрай реальну небезпеку (як Симоненко, Світличний чи Стус). Не менше тих, які змушені були емігрувати. Але далеко не всім порятованим, репресованим і вигнаним письменникам вдалося свої вину, страх, біль і самотність перетворити у вартісні тексти. Кундера вважає роман не просто жанром і не просто метафорою європейської культури — для нього це рятунок, що дозволяє жити, ґрунт, що дає можливість рости.

Роман як мистецтво

Сенс жанру

Дві книги, у яких Мілан Кундера розгортає своє бачення роману, перегукуються в головному, проте суттєво відрізняються манерою викладу. Більш раннє «Мистецтво роману» (1986) пропонує доволі концентрований конспект міркувань автора, щоправда, перемежовує мало не рецептурні сентенції з більш чи менш поширеними відступами та навіть детальнішим аналізом текстів Кафки, Броха, Джойса та творів самого автора. Натомість «Порушені заповіти» (1993) є своєрідною мистецтвознавчою симфонією, де розмова про роман потопає у розлогих роздумах про європейський модернізм, сучасну музику і долю європейської культури загалом.

Мілан Кундера буквально називає Європу «суспільством роману»: той її образ, який ми знаємо, на його думку, сформувався упродовж