Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

останніх чотирьохсот років, синхронно із розвитком романного жанру, першим яскравим зразком якого він вважає «Дон Кіхота» Сервантеса.

Що має на увазі автор? Європейською цивілізацією досі рухає шалена пристрасть до пізнання — бажання краще зрозуміти свій час, навіть поточну мить, а найперше — людину, яка цю мить проживає. Саме роман є універсальним засобом такого пізнання, і таким чином він здатен вплинути на уяву наступних поколінь. Так формується спільнота, що поділяє схожі цінності та черпає з них взаєморозуміння.

Можна сказати, що основна з цих цінностей — свобода, проте ми б спростили думку автора. Для нього це щось більше, ніж особиста свобода — це свобода пізнання, здатність опиратися догмам і нав’язаним судженням. Роман протистоїть статиці та статистичності історії, яка узагальнює ситуацію і тим самим позбавляє людину в ній особистісних рис. У найзагальнішому сенсі роман для Мілана Кундери є рідкісною можливістю вловити та наголосити унікальність певного моменту людського життя. Завдяки хорошому роману читач робить рішучий blow-up — стрімке наближення до сутності переживань в добу, десятиліття, рік, день, годину, в яких триває автор.

Це парадоксальне пізнання, що є наслідком парадоксального прозріння письменника. Той не має пропонувати точного опису реалій та подій (власне, це зроблять історики), не повинен вникати в логіку людського мислення (це для філософів та психологів), автор повинен відчути, уявити собі людину в конкретиці її переживань. І його правда про ці переживання буде більш досконалою за спроби всіх наук та релігій.

Ясно тоді, що роман перебуває поза межами будь-яких норм і, зокрема, норм моралі. Він виражає умонастрій моменту і йому ніколи оглядатися на клімат чи дидактику, що побутують на той час у суспільстві. Запитаєте, чи зможе автор вирватися із чіпких обіймів своїх контексту, логіки та мови? Чи зможе він випірнути з плину історії? Кундера каже: зможе. Мусить! Добрі автори, фіксуючи свій час, йдуть далеко попереду нього. Найкращий приклад — Кафка.

Роман пропонує ігрове пізнання. Це від початку іронічний погляд на світ (Кундера пише — гумористичний), що дозволяє при всій серйозності переживання моменту усвідомлювати рівночасно його плинність. А якщо він грайливий, то тоді принципово антитоталітарний. Роман не може бути ілюстрацією будь-якої доктрини — він може осмислювати доктрину, демонструвати, як людина реагує на певні істини, проте не потверджувати їх, а постійно наголошувати простір непевності поза ними. Право на сумнів — у цьому виявляється європейськість, у цьому справжнє покликання жанру.

Отже, цілком суголосно із твердженнями Арістотеля в його «Поетиці», роман не говорить про те, що насправді було, а про можливість того, що гіпотетично відбувалося. Він є справжньою «помстою історії», яку здатен перевернути, вихоплюючи з епохи менш важливі для неї факти й перетворюючи їх на центральні моменти переживання своїх персонажів. Це жанр, який також може перекручувати, домислювати, вигадувати події, словом — гратися. Навіщо? Бо його цікавлять не факти, а їх сприйняття. Бо його завданням є краще зрозуміти людину. І це єдине знання, яке він пропонує.

Де наука не знає, там вона спиняється — узагальнює, схематизує, спрощує. Сучасну цивілізацію, на думку письменника, взагалі пожирають «терміти спрощення». А роман здатен показати «світ людини» (її Lebenswelt) у всій його багатовимірності. «Кожен роман каже своєму читачеві: все значно складніше, ніж ти думаєш», — говорить Кундера. Його пізнання ірраціональне, воно здатне і мусить виходити поза межі правдоподібності.

Тому так нищівно наш автор атакує реалізм, який намагається детально описувати епоху ззовні та людину зсередини. О ні, добрий письменник має пропонувати не побачене, а відчуте. І тоді читач змушений буде уявляти вслід за автором, не матиме іншого виходу, окрім як поставити себе на місце персонажа. Тобто, він читатиме тоді роман не як теологічний або філософський трактат, не як історичну ілюстрацію, а власне як роман: розумітиме, схоплюватиме епоху одразу в її цілісності.

Так само не треба мати якихось особливих знань, щоб сприйняти справді добрий текст. Все що хоче сказати роман, пише Кундера, наявне в самому романі. Тло подій, зовнішність персонажів та їхні передісторії присутні тут рівно настільки, наскільки того хоче автор. До тієї міри, до якої він відчув, що це потрібно, намагаючись описати важливий для себе момент. Чи не будуть тоді сюжети та постаті в тексті схематичними? Запитайте про це у Кафки, — радить Мілан Кундера.

Тобто роман є універсальним засобом міжчасової комунікації, за допомогою якого наступні покоління здатні наживо сприймати біль, смуток, радість і піднесення, — будь-які почуття своїх попередників. Роман, як і кожен інший вдалий твір мистецтва, «ловить момент», передаючи його далі в часі. І щоб бути життєвим (а не життєподібним), він має стати жвавим. А для початку варто хотіти просто розказати достатньо дотепну історію.

Жвавість жанру

«Автор і читач підписують невидимий контракт, — пише Кундера, — перший зразу має означити, що він хоче сказати». Тобто історія повинна бути донесена ясно (про це пізніше) і її дотепність письменник теж розуміє специфічно.

Сюжет мусить обертатися довкола центральної теми, яку Кундера називає «екзистенційним питанням». Тобто нам повинні показати постать у конкретиці її психологічної ситуації, при цьому не вдаючись у довші історичні чи суто філософські відступи. Це не значить, що обходимося взагалі без історії чи філософії, проте їх подаємо дозовано: рівно настільки, наскільки потрібно, щоб зрозуміти стан персонажів та логіку їхніх дій. Це будуть романізовані філософія та історія: ми бачитимемо їх очима та через сприйняття персонажів. Й у цьому вага романного жанру — у зображенні безпосереднього сприйняття та переживання загальних норм та істин. Ясно тоді, що мораль роману народжується лише всередині самого роману й не може бути накинута йому ззовні. Тлумачення тексту з-поза меж тексту виглядає зайвим й зображене карикатурно: «кафкознавство — це дискурс, призначений для кафкознавізації Кафки», — кпить Кундера.

Отже, є одна важлива тема (екзистенційне питання), яка так чи інакше торкається усіх учасників сюжету. Наприклад, у «Нестерпній легкості буття» для її автора це проблема кітчу — щасливої вдаваності, що спрощує світ і людину в ньому. Це спрага комфорту, оплаченого сліпотою та ігноруванням гострих життєвих питань.

Що тратить людина, коли прагне такого спрощення? Й наскільки вражений світ такою сліпотою? Чи є від кітчу рятунок?

На центральне питання нашаровуються додаткові, які асоціюються із окремими персонажами тексту. Так, Томаш у «Нестерпній легкості буття» шукає способів реалізувати себе в ситуації, де йому залишається хіба що шлях сексуальних перемог. Тереза прагне зрозуміти, що таке справжнє кохання і намагається вияснити ціну власної творчості. Обоє мають зважитися на еміграцію чи відмовитися від