Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

— Вб'ю! — заволав, піднімаючи меч і кидаючись на мене, наче бажав розколоти навпіл.

О боги! Такого шмаркача навіть вбивати гріх. Втім, він сам вибрав собі долю. Міг, як їхній п'ятий, більш розважливий товариш, залишитись у корчмі. Можливо, разом вони навіть зуміли б і інших відмовити від підлості та дурості. Але душа у хлопця виявилася з гнильцем. Йому захотілося гострих відчуттів. Та ще й з гарантією. Коли жертва свідомо слабша. А хто сіє вітер, пожинає бурю.

Я відвів його меч бічним ударом. Використовуючи енергію руху, змістився ліворуч і зворотним помахом клинка, чиркнув по шиї. Довгою і худою, як у курчати. Хоча, ні… як у грифа… Особисто для мене, найнеприємнішого зі стерв'ятників. Навіть гієна, порівняно з цією облізлою потворністю, здається красунею. Поки мовчить…

— А-а-а! — зойк болю змусив швидко розвернутися, але ще не закінчивши руху, я здогадався, що побачу.

Обидва «месники» отримали своє. Один лежав ниць і вже не подавав ознак життя. Другий — стояв на колінах і тихо скиглив, намагаючись запхати нутрощі, що вивалилися, назад у живіт. Це було зовсім не те, за чим вони приходили, але як гукнеться так і відізветься. Якби на місці амазонки була інша дівчина, беззахисна, навряд чи вояки виявили б поблажливість і милосердя.

Я підійшов до пораненого. У моєму світі його напевно ще витягли б. Оскільки навіть найзапекліший злочинець і закінчена мерзота мають право на медичну допомогу. Але я клятви Гіппократа не давав. Тож руку не стримував. Зніс голову, як бритвою зрізав.

Леонідія зірвала пучок трави та витерла клинок.

— Дякую…

— Нема за що… — я теж очистив лезо меча, тільки використав для цього полу каптана останнього мерця. — Я думаю, ти б і сама впоралася.

Амазонка кивнула, вклала шаблю в піхви і простягла руку.

— Лія...

Від несподіванки я мало не брязнув: «що?». Встиг утриматися. Зрозумів — войовниця назвала мені своє таємне військове ім'я. Тим самим визнаючи гідним довіри. Знати б ще, що у таких випадках заведено відповідати.

— Дуже приємно. Гарно звучить… — потім принюхався. — Мені здається, чи щось горить?

— М'ясо!

Залишена без нагляду шинка вже помітно обвуглилася, щоправда, тільки з одного боку, так що багато зрізати не довелося. Зате та частина, що залишилася, набула дивовижного смаку і буквально танула в роті. Тож ми ні на що не відволікалися, доки не вм'яли кожен свою порцію.

— Ммм… Смачно… — промуркотіла дівчина, викликавши в мене напад сміху. Спершу не зрозуміла. Потім здогадалася. Усміхнулася і несильно штовхнула мою ногу. — Не бачу нічого смішного. А сміх без причини...

— Згоден, — я зробив серйозне обличчя. — Життя взагалі мало схоже на комедію. А якщо намагається пожартувати, це майже завжди боляче. Ну що, будемо лягати спати чи як? Завтрашній день навряд чи виявиться набагато легшим за сьогоднішній.

Леонідія кинула пару товстіших гілок на жар і несподівано запитала:

— Колю, а ти певен, що нам усе ще варто витрачати час на пошуки ведмедя?

— Тобто, як? А винагорода?

— Мішок ячменю та дюжина яєць? — засміялася дівчина. — Так... Достойна винагорода для спадкоємця престолу.

— Ну… Пташка по зернятку клює… А я не в тому становищі, щоб харчами перебирати.

— Кинь, — відмахнулась вона, потім серйозно заговорила. — Місячний Лиск я прийму… Спасибі. Від такого подарунка жодна войовниця не змогла б відмовитись, навіть якщо не заслужила. Але для мене і всього королівства амазонок важливий і цінний клинок принцеси, а не піхви. І тим паче, не інкрустація на них. Отже, якщо не хочеш мене образити чи зв'язати почуттям вічного обов'язку — я завтра ж повитягаю з окладу всі камінці...  до одного. І віддам тобі.

— Лія ...

— І жодних заперечень. Їхню вартість не порівняти з цінністю зброї, але… якщо ти й зараз відмовишся… то, присягаюся Списом Діви…

— А ось цього не треба, — перебив квапливо, акуратно закриваючи їй рота долонею. — Не варто даремно розкидатися клятвами. Я зрозумів... Згоден. Мені вершки тобі коріння. Або навпаки... Загалом, як казав мій батько: жінка завжди має рацію у своїх бажаннях... Особливо, якщо вони співпадають з твоїми.

Останню фразу, я, природно, у слух вимовляти не став. Не всякою мудрістю треба ділитися із ближніми. Особливо, якщо вони іншої статі. Я навіть сказав би — протилежної.