Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Доти ніхто й не чув про такі заворушення. Власне, то портові карґадори утворили стихійне братство, де покидьок був на покидьку, а на чолі стояв їхній святий патрон — такий самий покидьок, як і всі. Вони регулярно влаштовували страйки (по тих днях, коли бував бій биків) — таку форму непокори, з якою навіть Ностромо, попри весь свій авторитет, не міг остаточно покінчити, але на ранок після кожної фієсти, коли перекупки-індіанки на Пласі ще не порозкривали своїх плетених парасольок, а сніги Іґероти ледь біліли над містом на ще чорному небі, поява подібного до привиду вершника верхи на сріблясто-сірій кобилі неодмінно розв’язувала трудовий конфлікт. Кобила минала ступою вулички, де тіснились убогі розвалюхи та зарослі бур’янами загороди, поставлені на місці давніх земляних валів, проходила між чорними, неосвітленими купками халуп, що нагадували корівники чи собачі буди. Вершник гатив руків’ям важкого револьвера у двері злиденних пульперій[79], бридких халабуд з односхилими дахами, приліплених до недоруйнованих залишків шляхетного муру, в дерев’яні простінки хиж, такі хисткі, що в перервах між його грюкотом було чути хропіння та сонне бурмотіння. Не спішуючись, він грізно вигукував імена пожильців — раз, удруге. Півсонні відповіді — буркотливі, примирливі, грубі, жартівливі чи обурені — лунали серед німотної темряви, під покровом якої вершник спокійно сидів у сідлі, й невдовзі з дверей вигулькувала темна постать, збурюючи тишу кашлем. Часом з вікна лагідно озивався низький жіночий голос:
— Він уже йде, сеньйоре. — І вершник мовчки чекав на нерухомій конячині. Але якщо йому таки доводилося спішитись, то через певний час із дверей котроїсь халупи чи пульперії, люто відбиваючись і лаючись здушеним голосом, сторчголов і розкинувши руки, вилітав карґадор і розтягувався перед передніми ногами сріблясто-сірої кобили, яка лише пряла маленькими гострими вушками. До такого вона звикла, а чолов’яга, підхопившись, квапливо йшов вулицею під револьвером Ностромо, трохи похитуючись і вигаркуючи тихі прокльони. На світанку стривожений капітан Мітчелл, вийшовши в нічному вбранні на дерев’яний балкон, що тягнувся вздовж усієї самотньої на цілий берег будівлі ОПСК, бачив, що баркаси вже вийшли у море, біля вантажних кранів метушаться люди, а можливо, й чув голос безцінного Ностромо, який уже спішився і в картатій сорочці, підперезаний червоним шáлевим поясом середземноморського матроса, громовим голосом викрикував команди з дальнього краю причалу. Таких молодців один на тисячу!
Технічний прогрес розвиненої цивілізації, який стирає особливості старих міст шаблонними умовностями сучасного життя, ще не втручався в життя Сулако, але оцей неспростовний факт, дуже сучасний за своїм духом, — копальня Сан-Томе — вже торкнувся його обшарпаної старовини, такої характерної з її тинькованими будинками та запертими на засув віконницями, масивними жовтаво-білими стінами покинутих монастирів, що ховалися за рядами похмурих зелених кипарисів. Цей факт позначився також на зовнішньому вигляді юрмищ, які збирались у святкові дні на Пласі перед відчиненою брамою собору, — в очі впадала велика кількість білих пончо в зелену смугу, які вважались у гірників Сан-Томе святковим одягом. Також у вжитку в них були білі капелюхи із зеленими шнурами, обшиті зеленою тасьмою, — якісний товар, який можна було придбати на складі адміністрації за дуже невеликі гроші. Мирний cholo, зодягнений у таке (кольори нетипові для Костаґуани), якось уже набагато рідше бував битий мало не до смерті за неповагу до міської поліції, та й не дуже наражався на ризик бути зненацька заарканеним ласó, трапившись на дорозі призовному загону lanceros[80], — а цей метод набору «добровольців» на військову службу в республіці вважали майже законним. Як відомо, до армії в такий спосіб набиралися цілі села, але, як казав пані Ґулд дон Пепе, безпорадно знизуючи плечима:
— Що вдієш! Бідні люди! Pobrecitos[81]! Pobrecitos! Але державі потрібні солдати.
Так зі знанням справи говорив дон Пепе, вояк із обвислими вусами, худорлявим обличчям та чисто виголеним підборіддям, ніби відлитим із чавуну, що надавало йому подібності до пастухів-вершників з розлогих південних llanos[82].
— Якщо зволите, сеньйори, послухати старого офіцера Паеса[83], — так починались усі його промови в Аристократичному клубі Сулако, де він був бажаним гостем тому, що в минулому служив заглухлій тепер справі федерації. Клуб, створений за часів проголошення незалежності Костаґуани, міг похвалитися, що серед його засновників було багато визволителів. Безліч разів зазнавши судових переслідувань від різних урядів, маючи на своїй пам’яті численні оголошення поза законом та принаймні одну криваву розправу над усіма його членами, які, на лихо, зійшлись на бенкет за розпорядженням одного запопадливого воєнного коменданта (згодом найгірші місцеві покидьки пороздягали їхні трупи догола і повикидали з вікон на Пласу), клуб на той час знову переживав період мирного розквіту. Він і приїжджих гостинно запрошував до своїх великих прохолодних кімнат — історичних апартаментів у парадній частині того будинку, де колись була резиденція намісника Святої Інквізиції. Два нежилі крила будівлі, де за наглухо забитими дверима все розсúпалось на порох, і те, що можна назвати молодим помаранчевим гаєм, який виріс на небрукованому патіо, приховували цілковиту руїну задньої частини будинку, що дивилась на браму. Завертаючи сюди з вулиці, ви ніби входили до відлюдного саду, де натрапляли на підніжжя розбитих ущент сходів, що їх стерегла поросла мохом статуя якогось святого єпископа у митрі та з посохом, яка смиренно, схрестивши на грудях витончені кам’яні руки, терпіла таку ганьбу, як відбитий ніс. Згори за вами підглядали слуги з шоколадними обличчями та чорними чупринами, до ваших вух долинало клацання більярдних куль, а піднявшись сходами, ви, ймовірно, побачили б у першій, гарно освітленій «салі» дона Пепе, який рівнесенько сидить у кріслі з прямою спинкою і, ворушачи довгими вусами, читає вголос по складах стару газету з Санта-Марти, тримаючи її у витягнутих руках. На вулиці ви побачили б його коня — неласкавого, але витривалого вороного огира з молотоподібною головою, який нерухомо дрімає під величезним сідлом, мало не торкаючись мордою кам’яних бережків хідника.
Коли Дон Пепе, за приказкою, яка побутувала в Сулако, «спускався з гір», то його також можна було побачити у вітальні «каси» Ґулдів. Зі скромною гідністю сидів він дещо оддалік від чайного столу. Стуливши коліна, з добродушно-пустотливими блищиками на дні глибоко посаджених очей, докидав у плин розмови свої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностромо. Приморське сказання», після закриття браузера.