Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— Та ні, вони, звісно, можуть, — замислившись на мить, видав він, примруживши одне око, — та я гарантовано зроблю це краще.

— Гарантовано? — з глузливим подивом перепитала я.

— Так. А що тебе бентежить, любонько Бессі?
— Обмін та повернення, так би мовити, товару чи послуги в разі незадоволення якістю або виявлення якоїсь халтури.

Я пройшлася по босу зухвалим оцінювальним поглядом. Нехай спуститься з небес, де усі беззаперечно бажають його, на землю. Й чим стрімкішим й боліснішим буде його падіння й приземлення, тим краще.

— Жартуєш? Хто може лишитись незадоволеним оцим ось? — звісно ж, Соретті обурився. Стріпонувшись, він з щирим нерозумінням дивився на мене. Йой! Його зарозумілістю можна кришити граніт!

— Та це трапляється постійно. Купуєш якийсь розрекламований товар, а він виявляється, м’яко кажучи, не дуже. Держак там у диво-швабри закороткий або, замість різноманіття функцій лише одна, стандартна, місіонерська. Та й усім відомо, що очікування завжди більші ніж… — моя красномовна увага, націлена на його знаряддя, яке претендує на рядок в путівнику по Нью-Йорку, як одне з найпопулярніших місць міста, що поки оминали туристки, але вподобали місцеві жительки, мав його добити.

І він це зробив.

— Бути такого не може! — роздратовано прогарчав бос. Та одразу ж спробував приборкати свій гнів — смикано пригладив волосся долонею й різко зсунув коліна, щоб більше я нікуди не заглядала.

Почекавши кілька секунд, щоб мені нічого такого не здалося — проте, мені якраз здалося, та й те, як Соретті занервував помітив би й сліпий, — він жадібно присмоктався до пляшки, не надто переймаючись відсутністю келиха. Матінко! Нічого собі його зачепило!

Задоволено всміхаючись — нехай вважає це помстою за вікенд, — я влаштувалася зручніше, випроставши струджені ноги на кавовий столик. Нічого не хотілося робити, навіть рухатися, не те що шукати пульт та вмикати телевізор. Лише сидіти ось так, попиваючи вино й щоб час завмер, застиг як вода у січневий день, й тиша, котру порушувало лише ображене сопіння Тоні, затрималася якнайдовше.

Невже мені насправді було не начхати на побачення з Карло? Й невдача з ним вдарила по мені сильніше ніж я могла передбачити?

Цей хлопець мене не приваблював, взагалі ніяк не подобався, я просто була чемна із ним й використала його, коли він мені знадобився, та піти на перше за тривалий час побачення й одразу натрапити на якогось дебіла доволі паскудно.

Цікаво, як там почувається Руді? Сподіваюся, кепсько. Йому вистачило сміливості й нахабства, а ще природного ідіотизму покинути мене у вечір випускного балу. Наші стосунки тривали весь останній рік навчання у старшій школі — він загравав до мене ще влітку й ми зустрічалися до весни. Й після розриву на пам’ять в нього залишився мій перший раз, а в мене нікчемне:

«Мала, це нова сторінка життя, й ми разом на ній відсутні».

Тьху! Падлюка брудна!

— Щось ти зовсім невесела, еге ж.

З цих спогадів із запахом мигдалю — чи, може, ціаніду, настільки вони неприємні, — мене вихопив голос Тоні, його неповторний акцент, який вказав мені шлях назад до дійсності. Й до розкішного пентхауса, в котрому я працювала й мешкала. Сумніваюся, що Руді хоч колись заглядав в настільки люксову квартиру, йому така не світить навіть під кінець життя.

Напевне, в мене змінився вираз обличчя, саме тому бос облишив свої страждання й відтепер був стурбований моїм станом.

— Звідки тобі відомо, що саме зараз я не проклинаю його подумки, га?
— Це не твій стиль. Ти б скоріше спробувала видряпати йому очі на згадку, а в тебе під нігтями немає слідів крові.

Ти диви який він, виявляється, уважний!

— Нагадай, чому ти ще тут?

Ну, не рахуючи того, що це його помешкання, а в мене тут права голосу не більше ніж в напівголої канарки.

— Тому, що маю справи, — ніби намагаючись підтвердити правдивість своїх слів, Соретті двічі легенько постукав пальцем по планшету; той озвавсь миттєво, привітно блимнувши дисплеєм з відкритим листом. — Й тому, що навіть мені потрібна перерва й відпочинок. Від усього. Або мене нудитиме від розваг, як будь-яку нормальну людину.

Кивком погодившись із ним — та не з тією частиною, де він прирівнює себе до нормальних людей, — я допила вино й далі тримала келих в руках.

— Не турбувати тебе?

Я здивовано звела брови.

— Мене? Як тобі буде зручніше. В тебе ж справи, це я вже вільна на сьогодні.

— Тоді я перейду до кабінету, — повідомив бос. Й встав з канапи настільки обережно, щоб не торкнутися мене й випадково. Ненавиджу надміру драматизувати, та цієї миті я відчула себе тотально нікому не потрібною. Точно треба випити ще. Як добре, що в цьому домі вино ллється як та Міссісіпі.

Почувши, як мені здалося, босові кроки, котрі віддалялися в напрямку кабінету, я схопила пляшку й струсонула її, сподіваючись, що там ще хоч трохи булькає, або доведеться таки трюхикати до кухні.

Вина вистачило, щоб наповнити келих наполовину.

Прийнявши те ж, сповнене спокою й вмиротворення, положення, що й хвилину раніше, лише на мить я прикрила очі… й одразу ж підскочила на місці від голосу Тоні, що встромився мені у вухо:

— Слухай, Лізбет, в мене тут з’явилась одна шалена ідея.

Вилаявшись собі під носа, я приречено розглядала пляму від вина, що розповзалася темним вологим чудовиськом по синій оббивці канапи, в’їдаючись в неї навіки-віків.

А хай йому грець! Я ладна була заприсягнутися, що Соретті пішов!

— Яка? Довести мене до серцевого нападу?! — верескнула я.
— Невже я налякав тебе? — він сперся ліктем зліва від мене на спинку дивана й задоволено вишкірився. О, все ясно, він помстився мені за ту мою помсту. Мерзотник.

— Ні! Хто тобі таке сказав? Це в мене захват такий! Аж до заїкання!

— Можливо, це була кара небесна. Ну, від когось згори.
— Та ти не такий вже й високий, — відрубала я. — Кажи, що тобі спало на думку.