Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

в суді одного з докторів? Тож я вирішив, що спочатку спробую вивідати в цього доктора щось конкретніше й доступніше моєму розумінню. Так чи інакше, мені вдалося з ним познайомитися, і він запросив мене до себе.

Доктор виявився добрим, привітним чоловіком, доволі молодим і геть не схожим на типового лікаря; він почав розмову, спочатку пригостивши мене віскі та сигарами. Я вважав, що не варто довго ходити довкола, і сказав йому, що деякі його свідчення у справі Гарлесдена видалися мені доволі дивними. Я простягнув йому надрукований у газеті репортаж із зали суду з підкресленими реченнями, які я сприйняв як неоднозначні. Глянувши на ту статтю, він звів на мене здивований погляд.

— То вони здалися вам дивними? — спитав він. — Що ж, не забувайте, що сама справа Гарлесдена була доволі неординарною. Навіть більше, гадаю, я можу з цілковитою впевненістю сказати, що в дечому вона була унікальною... доволі таки унікальною.

— Безумовно, — відповів я, — саме тому вона мене так зацікавила, і я хочу якомога більше про неї дізнатися. На моє переконання, якщо хтось і зможе поділитися зі мною якоюсь інформацією, то це ви. Що ви думаєте про цю справу?

Доктора дещо спантеличило таке пряме запитання.

— Що ж, — відповів він, — оскільки, як на мене, вами рухає проста цікавість, думаю, я можу поділитися з вами своїми міркуваннями стосовно тієї справи. Отже, містере Дайсоне, якщо ви хочете знати мою думку, то вона така: я вважаю, що доктор Блек убив свою дружину.

— Але ж вердикт, — перебив я, — вердикт виголосили згідно з вашими свідченнями.

— Це правда; вердикт виголосили згідно зі свідченнями як мого колеги, так і моїх власних, і, гадаю, що в цій ситуації присяжні діяли дуже розсудливо. Правду кажучи, я навіть не знаю, яким іншим чином вони могли діяти. Але майте на увазі, я не зрікаюся своїх слів. Я маю ще дещо вам сказати: мене не дивує вчинок Блека, а у мене немає жодних сумнівів в тому, що він убив свою дружину. Гадаю, були деякі обставини, які його виправдовують.

— Виправдовують! Як таке може бути? — вигукнув я. А тепер уявіть собі моє здивування, коли я почув його відповідь. Доктор розвернув своє крісло і, перш ніж відповісти, якусь мить дивився на мене пильним поглядом.

— Можу припустити, ви не належите до науковців? Що ж, тоді не бачу сенсу вдаватися в деталі. Особисто я завжди виступав проти будь-яких намагань поєднати фізіологію з психологією. Гадаю, обидві науки страждали б через такий союз. Мені, як фахівцю, краще за інших видно безодню між ними, ту бездонну прірву, що відділяє світ свідомості від сфери матеріального. Ми знаємо, що будь-яка зміна у свідомості має своїм наслідком перегрупування молекул у сірій речовині — і нічого більше. Нам не відомо який між ними зв'язок, чому вони з'єднуються таким чи таким чином, і, як вважає більшість учених, цього ми ніколи не дізнаємося. А проте скажу вам, що під час розтину я, стоячи зі скальпелем у руках, всупереч усім теоріям був переконаний в тому, що переді мною лежить щось аж ніж не схоже на мозок мертвої жінки та й взагалі — людини. Звісно, я бачив її обличчя, але застигле, позбавлене будь-яких емоцій. Безумовно, колись воно було вродливим, але, правду кажучи, я б за жодні гроші світу — ані за тисячу гіней, ані за дві — не глянув би в те обличчя, коли в очах жінки ще горіло життя.

— Шановний докторе, — промовив я, — ваші слова мене страшенно зацікавили. Ви кажете, той мозок не належав людині. А кому ж тоді?

— Дияволу, — сказав він доволі спокійним тоном, і жодний м'яз на його обличчі не сіпнувся. — Цей мозок належав дияволу, — повторив він, — і я не маю жодних сумнівів у тому, що Блек знайшов спосіб покінчити з ним. Я його не засуджую за скоєне. Хай би ким була місіс Блек, її не можна було залишати в цьому світі. У вас є ще якісь запитання? Немає? Тоді на все добре.

Хіба не дивно чути такі думки від ученого? Коли він говорив, що не глянув би в обличчя тієї жінки за її життя ні за тисячу гіней, ані за дві, я згадав лице, яке побачив тоді у вікні, але нічого не сказав. Я знову вирушив до Гарлесдена, тиняючись від одної крамнички до іншої, купуючи різні дрібниці й намагаючись вивідати про Блеків бодай щось, що ще не було відомо широкому загалу, але до моїх вух мало що долинало. Один із продавців сказав мені, що добре знав померлу. Як на таку невеличку родину, вона купувала в нього забагато продуктів, тим паче, що в них ніколи не було прислуги, лише хатня робітниця, яка час від часу до них навідувалася і яка востаннє бачила місіс Блек за кілька місяців до її смерті. Зі слів того чоловіка, місіс Блек була «приємною леді», завжди доброю і дбайливою, що безмежно кохала свого чоловіка, як і він її, — принаймні так усім здавалося. І все ж, навіть відкинувши думку доктора, я знав ще й те, що сам бачив на власні очі. Добре все обміркувавши і зваживши, я подумав, що єдина людина, яка зможе допомогти мені в цій справі, — це сам Блек, тому вирішив його знайти. Звісно, його вже не було в Гарлесдені. Мені сказали, що він поїхав звідти одразу ж після похорону. Спродавши все, що було в будинку, одного дня Блек сів на потяг, прихопивши із собою лише маленьку валізку, і поїхав у невідомому напрямку. Ймовірність того, що хтось колись може його зустріти, була мізерною. Але я зовсім випадково наштовхнувся на нього. Одного березневого ранку я безцільно блукав по Ґрейз-Інн-Роуд, як завжди, роззираючись навсібіч і притримуючи рукою капелюха, бо день тоді видався таким вітряним, що аж верхів'я дерев здригалися й розгойдувались. Я йшов з боку Голборну і майже дістався до Тіоболдз-роуд, аж раптом помітив чоловіка, з вигляду дуже кволого, що йшов переді мною, спираючись на ціпок. Мене зацікавило щось у його зовнішності, і я пришвидшив ходу, збираючись його обігнати, коли раптом вітер зірвав з голови чоловіка капелюх, і той покотився тротуаром просто мені до ніг. Звісно, я підхопив капелюха і мимохіть глянув на нього, коли підходив до його власника. З цього капелюха можна було