Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

читати біографію. Всередині була етикетка кравця з Пікаділлі, але я не думаю, що навіть жебрак підібрав би його зі стічної канави. Звівши очі, я побачив перед собою доктора Блека з Гарлесдена власною персоною, що чекав на мене. Дивний збіг, чи не так? Але, Селісбері, як же він змінився! Коли я вперше побачив доктора Блека, коли той спускався східцями свого будинку в Гарлесдені, він тримався прямо, впевнено крокуючи на здорових, міцних ногах, — чоловік у розквіті сил. А тепер переді мною стояла якась скорчена, згорблена, слабка й жалюгідна істота зі зморщеними щоками, посивілим волоссям, з ногами, що тремтіли й підламувалися, та нещасним поглядом. Він подякував мені за те, що я підібрав його капелюха, і сказав:

— Навряд чи я його зміг би зловити, я вже не можу бігати. Сьогодні вітряно, так? — і з цими словами він уже було розвернувся, щоб іти далі, але мало-помалу мені вдалося втягнути його у розмову, і вже вдвох ми пішли у східному напрямку. Гадаю, він би радо мене спекався, та я не збирався випускати його з поля зору, аж поки він зупинився перед жалюгідним будинком на убогій вулиці. Це був один з найбільш злидарських кварталів, які я коли-небудь бачив: будинки, напевно, були відразливими й злиденними, ще як тільки їх побудували, а з плином років вони тільки притягували до себе бруд і тепер хилилися, загрожуючи падінням.

— Я мешкаю он там, нагорі, — сказав. Блек, показуючи на вкритий черепицею будинок, — але з іншого боку, позаду. Я веду дуже тихе життя. Боюся, зараз я не маю змоги запросити вас зайти, але може, якось іншим разом... — Я зловив його на слові й сказав, що з радістю до нього навідаюся. Він якось дивно на мене глянув, ніби дивуючись, яке мені, чи будь-кому іншому, до нього діло, і я залишив його біля дверей, які він незграбно намагався відімкнути ключем. Гадаю, ви високо оціните мої здібності, коли я скажу вам, що за кілька тижнів ми з Блеком тісно здружилися. Я ніколи не забуду того дня, коли я вперше до нього завітав. Сподіваюсь, я більше ніколи не побачу такої жалюгідної, занехаяної убогості. Довгими, пліснявими полотнищами зі стін звисали шпалери, в які нахабно в'ївся бруд злощасної вулиці, а візерунок на них чи, радше, сліди від нього вже давно вицвіли. Лише попід стіною у кімнаті можна було стати на повний зріст, від вигляду обідраного ліжка та гнилого смороду, що сповнював помешкання, мені стало нудотно, а в голові запаморочилося. Доктор Блек сидів і жував шматок хліба і, схоже, був здивований, що я дотримав свого слова, але поступився мені своїм стільцем, пересівши на ліжко. Відтоді я почав часто до нього навідуватися, ми годинами розмовляли, та він ніколи не згадував про Гарлесден чи про свою покійну дружину. Напевно, він думав, що я нічого не знаю про ту історію, а навіть якщо і знаю, то ніколи не впізнаю у зубожілому мешканцеві мансарди лондонських нетрів поважного доктора Блека з Гарлесдена. Він був дивним чоловіком, і коли ми сиділи, пахкаючи люльками, я часто замислювався над тим, чи він при своєму глузді, бо найбожевільніші фантазії Парацельса[23] та розенкрейцерів[24] здавалися сухими й тверезими фактами порівняно з теоріями, які він цілком серйозно викладав у своєму брудному лігві. Якось я, на свій страх і ризик, натякнув йому про це, мовляв, те, що він каже, цілком суперечить науці та вселенському досвіду.

— Ні, — відповів він, — не вселенському, адже мій власний досвід теж важить. Мені немає діла до недоведених теорій. Те, що я вам сказав, я жахливою ціною довів на власному досвіді. Існує такий острівець знань, куди вам ніколи не дістатися, але куди я сам потрапив; мудрі люди, щойно вгледівши його, сахаються, мов від чуми. Якби ви тільки знали, якби ви могли бодай уявити, що можна зробити, що один чи двоє людей натворили в цьому тихому світі, ви б здригнулися всім своїм тілом і душею. Те, що ви почули від мене, було лише шкаралупою, зовнішньою оболонкою істинного знання — вчення, що накликає смерть на тих, хто його осягає, і щось навіть страшніше за смерть. І коли люди кажуть, що у світі коїться щось дивне, вони просто не здогадуються про той страх і жахіття, що зачаїлися серед них, що повсюди їх супроводжують.

Щось у тому чоловікові причаровувало мене, і я шкодував, що маю місяців на два покинути Лондон. Я сумував за нашими дивними розмовами і, повернувшись до міста, вирішив через кілька днів до нього навідатись, але, натиснувши двічі, як зазвичай, на дзвінок, так і не отримав відповіді. Я подзвонив ще раз і вже зібрався було йти, коли це двері відчинилися і якась неохайно вбрана жінка запитала, чого мені треба. Судячи з того, як вона на мене дивилася, жінка, мабуть, прийняла мене за поліцейського в цивільному, що прийшов з приводу одного з її орендарів, та коли я запитав у неї, чи дома містер Блек, вона змінилася на лиці.

— Немає тут ніякого містера Блека, — відповіла вона. — Він помер. Ось уже півтора місяця як помер. Я завжди думала, що він трохи слабий на голову і що він зрештою втрапить у якусь халепу. Щоранку він виходив о десятій і повертався назад о першій, а якось, то було в понеділок, ми почули, як він зайшов до себе в кімнату і замкнув за собою двері, а через кілька хвилин, сідаючи за обідній стіл, ми почули з його кімнати такий крик, що я думала, що посивію від страху. А тоді почувся тупіт ніг, і він, лютий як пес, злетів униз, репетуючи, що в нього вкрали щось дуже цінне. А тоді він упав біля сходів, і нам здалося, що він помер. Ми занесли його до нього в кімнату й поклали на ліжку, а я сіла біля нього і стала чекати, поки мій чоловік приведе лікаря. Дивлюсь, а вікно у кімнаті справді широко прочинене, і маленька бляшана скринька валяється на підлозі відкрита й порожня, але ясне діло, ніхто через те вікно не міг залізти в кімнату; а що в нього було щось цінне, то просто дурня якась, бо він міг цілими тижнями не платити за кімнату, і мій чоловік частенько нахвалявся викинути його геть, бо, як він каже, нам теж треба на щось жити, ну