Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Мене мучили кошмари всі ці два тижні, з тими самими вовками, які загнали мене, як здобич. Інколи сюжет був інший, і я бачила, як вони рвали брата на шматки, за те що він такий лінивий, всюди розкидує свої речі й не вміє навіть зварити магазинних пельменів. Можливо я б і далі чекала обіцяного місяця, якби Іван не подзвонив нам на домашній телефон. У нього був дивний голос, дуже хрипкий, не зразу його впізнала. Він сміявся, говорив, що в нього все добре, і що скоро буде дома. Він брехав. Я завжди була поруч з ним, і знаю, що коли він бреше то зазвичай усміхається й мружить очі. Його звичка мружитись так мені знайома, що навіть по інтонації, я зрозуміла, що він бреше. Брехав під час не довгої розмови зі мною, та ще й набагато коротшої з мамою. Та бідна розплакалась почувши його голос, а він навіть не захотів з нею говорити. Чи може вони йому не дали? Ті страшні вовки, що вони з ним там роблять? Мама впала в апатичний стан після дзвінку, я дзвонила батьку, намагалась подзвонити брату назад, але його номер не відображався у телефоні. У мене не лишилось де брати відповіді на запитання, як в тому самому містечку, про яке говорила бабця. Наступного дня, я зібрала решту грошей, взяла речі, щоб брат перевдягнувся, на всякий випадок. Поцілувала маму, залишивши їй записку, щоб не хвилювалася, якщо згадає про мене, й поїхала на вокзал. Автобус до Білого Ікла найшла не зразу, виявилось туди прямі рейси тільки раз в день, а перекладними їхати бозна-де я побоялася. З мене та ще мандрівниця, я і в власному районі одного разу заблукала, не те що в незнайомому місті. Їхати виявилось довго, понад три години, так що автобус приїхав тільки під вечір, коли почало темніти.

На жаль, про найголовніше я подумала лише коли, нарешті, приїхала в Біле Ікло. Виявилося, що це досить велике місто. В автобусі було повно-повнісінько людей і майже всі, як і я, вийшли на зупинці біля великого вокзалу. Крім назви міста в мене нічого не було. Хіба що брат згадував, що тут навіть є університет, а от же місто більше ніж я думала. Можливо варто було пошукати Івана там, в університеті? Він же говорив мамі, що з навчанням проблем не буде, здавалось навіть не брехав. Однак, цього мало, і навряд чи було подібне на план вартий того, щоб поставити на нього решту своїх грошей. В ночі шукати когось не мало сенсу, та й страшно, у незнайомому місті, так що треба було найти де переночувати. Бабця, що сиділа поруч в автобусі, сказала, що на центральній площі є готель й іти до неї від вокзалу не довго. Надіюсь тільки на те, що мені вистачить на номер і на білет назад. Хоч все це прозвучало подумки, як пристойний план, насправді я зрозуміла, що це маячня. Щоб не хвилювати маму подзвонила їй з карткового таксофона на вокзалі, на моєму телефоні як завжди закінчились кошти. Вона була спокійна, я їй сказала що поїхала до баби, й скоро вернусь. Брехати хворій матері для мене вже як звичка, вона все одно не перевірить моїх слів. Буде дуже смішно, якщо насправді та стара відьма збрехала, і просто так назвала назву цього міста. А як же «смішно» буде, якщо щось зі мною станеться, а ніхто й не знає, що я поїхала сюди. Ця думка не з простого місця взялась. Перше, що попалось мені на очі це розвішані повсюди плакати з фотографією дівчини й надписом «розшукується». Вони були повсюди, на дошці оголошень, на стенді для реклами, на кожному стовпі. Я завжди думала, що когось так можуть шукати тільки в американських фільмах, тому що у нас в обласному центрі подібного не було. Хоча, можливо це все через те, що місто не таке велике, й всі один одного знають? Не знаю, але краще б вуличні світильники відремонтували, чим тратили гроші на стільки макулатури. Дівчину треба шукати, але не чіпляти плакати на кожному стовбі, надіючись на бозна-що.

Дійшла до центру, там люди з автобуса якось швидко розбіглись, уже стемніло, ліхтарі майже не світять. Світло є тільки біля церкви посеред площі, а от вивіски готелю взагалі не бачу. Він же має бути десь тут, так? Як на зло, нікого не видно поруч, щоб спитати. Може в церкву зайти, якщо там відкрито? Час вечірньої служби, батьки раніше кожну неділю ходили в церкву, так що я знаю. Уже повернулась в сторону церкви, коли помітила ще одну дошку оголошень, обклеєну тими самими плакатами. Цікавість перемогла над здоровим глуздом, тому я ступила в сторону дошки, а не церкви. Десь напівдорозі подумала, що можна посвітити собі телефоном, а то ліхтарі чомусь там не працювали. Забарилася, шукаючи телефон у своїй великій рожевій сумці, та все ж не встигла найти. Гучний скрип гальм, і здавалось було порожній вулиці заявилась машина, я помітила тільки яскраве світло фар, і все зникло.

***

От треба було мені дивитись на той плакат?! Чого, мене до нього понесло? Взагалі, що я забула в цьому місті? Таке відчуття, що я зараз помру. Плече болить так, що краще б його відірвало зовсім. Боже, за що? Господи, невже в мене почалася та сама чорна смуга?! Ні, сірих мені цілком вистачало, а тут ще гірше стало. Щось останнім часом я занадто багато отримую ні за що. Машину занесло на повороті, я ударилась другим плечем й закричала від болю.

– Потерпи, товстушко, – почула я жіночий голос і розплющила очі, – ми скоро приїдемо.

Товстушко?! Та ця жінка мало того, що збила, так ще й знущається! Я не знаю, як вона затягнула мене в машину й куди ми їдемо, тому що вона говорила до цього з такою швидкістю, що я нічого не розуміла.

– Куди? – мій голос трохи хрипів, я чомусь мружилась на ліве око від болю, боячись лишній раз поворушитись.

В очі било світло зустрічних машин, я сиділа на передньому сидінні, точніше повільно сповзала з нього. Варто визнати, мене збила шикарна машина, навіть оббивка на сидінні з натуральної шкіри, ніколи на таких не їздила. Заставила себе розплющити очі, щоб подивитись на плече, й оцінити як все погано, але нічого крім порваної кофти не побачила. Чи то мені поглянути лячно, чи то удар припав ззаду і шию так викрутити не можу. Шия до речі теж болить, як і ліва рука, якою я скоріше за все гальмувати по болоту. Більше ніби нічого не болить, але й плеча вистачає, можливо цей біль іншу просто затьмарює. Зі мною ніколи нічого подібного не коїлось, зазвичай це Іван катався на швидкій, після невдалого голу й вивихнутого пальця.