Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

Не те, що зараз... Прекрасна планета з найчистішим повітрям, прозорими озерами та швидкими річками, неймовірної краси горами, лісами та щедрими полями, цілком людяними мешканцями та чарівною силою Ісиди, яка іскриться в усьому живому.

Я обережно, поскрипуючи лускою, влігся, згорнувшись клубком довкола неї так, щоб бачити її обличчя - ніжне, все ще трохи по-дитячому округле навіть попри те, що вона вже мати.  Під очима лежать глибокі тіні - як же я ненавиджу Деніела за те, що довів мою дівчинку до такого... І як же злий на себе за те, що не кинувся на її пошуки раніше. Не Деніел, а я мав увесь цей час бути поруч із нею - піклуватися, захищати, кохати... Обіймати, годувати з рук, не випускати з обіймів, цілувати цей ледве кирпатий носик, ці пухкі, такі самі, як у мого сина, губи...

Який же я був бовдур! Чого чекав? Чим займався? У той час, як вона боялася, недосипала і недоїдала?    І при цьому залишалася настільки прекрасною, що її стали називати Королевою землян.

Чи знає вона про це? Напевно. Чи вразить її те, що я тепер вождь племені? Чи сподобається, що звів для неї прекрасне місто? А чому б і ні...

А що, якщо вже охолола до мене? Адже навіть не те, що не впізнала, а кидається на мене, немов дика кішка. А якщо побачивши місто, що належить мені, і його незліченні багатства, не розгледить серед цього блиску в мені людину? Кого вибере - вождя, чи закоханого в неї Ліама? 

Здригнулися вії, з куточка ока скотилася прозора сльоза.

- Алу, - прошепотіла вона, - сестричка...

Я заплющив очі і раптом опинився в печері. Настільки просторій, що спокійно зміг крастися серед каміння слідом за стрункою фігуркою Капріс...