Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

пишноту храму. Як морський прибій, шуміло крізь білі й золоті палати храму: «Це є день Господа. Не заважайте нам радіти та веселитися». І знову й знову 123 приписаними варіаціями: «Хай славиться Господь!»

Йосиф стояв зовсім спереду, у своєму білому службовому вбранні, маючи навкруг талії голубий пояс із витканими на ньому квітами. Захоплено, як і інші, хитав він у такт своїм тулубом, відповідно до припису. Ніхто не відчував глибше за нього, яка дивна ця перемога не вимуштруваних партизанів над римським леґіоном, над цим шедевром техніки та точності, що, хоч складається з багатьох тисяч, рухається як одне ціле, кероване одним мозком. Бет Горон, Єшуа, диво. Це прекрасно підтверджувало його почуття, що для пригноблення сьогоднішнього Єрусалима самого розуму не досить. Зовсім великі діла робляться не розумом, вони виходять безпосередньо з Божого натхнення. Тисячі перед східцями бачили у захваті, як ревно цей молодий, палкий священик співав разом із іншими подячний гімн.

Але весь побожний надпорив не міг перешкодити його думкам про те, які наслідки матиме для нього особисто непередбачена перемога макавеїстів.

Єрусалим не мав багато часу вшановувати його за його успіх у справі трьох невинних. Через тиждень після його повернення почалися хвилювання. Все ж він став популярним через свій римський успіх, поміркований уряд не міг довше зневажати молодого аристократа, хоч його й бачили часто в Блакитному залі «Месників Ізраїлю»: йому дали посаду й титул приватного секретаря в храмовій управі. Занадто мало. Тепер, після великої перемоги, його шанси сильно піднялися. Високі урядові посади мусять перерозподілити. Народна думка примушує уряд дати владу і деяким макавеїстам. Уже завтра або післязавтра мають відбутися збори трьох законодавчих органів. Не може бути, щоб при цьому розподілі його обійшли.

— Хваліте Господа! — співали. — Хваліте Господа!

Він може це зрозуміти, що досі уряд усіма способами старався уникнути війни з Римом. Ще й учора, після великої перемоги, деякі цілком розумні люди з величезною поквапністю тікали з міста, за Цестієм Галлом, щоб, не зважаючи на його поразку, запевнити його, що вони непричетні до підступного нападу заколотників на армію цезаря. Старий, багатий Ханан, власник великої універсальної крамниці на Оливній горі, вибрався з міста, державний секретар Себулон залишив свій дім і зник, священики Зефанія й Ірод втекли на другий берег Йордана, в область царя Агріппи. І багато єссеїв після перемоги над Цестієм забралися з міста, і ті сектанти, що називають себе християнами, теж утекли всі вкупі. Йосиф мав небагато пошани до в’ялої побожності одних і холодної розумності інших.

Священнодія закінчилася. Йосиф ішов крізь маси, що заповнювали велетенський район храму. Більшість носила пов’язки зі знаками «Месників Ізраїлю», словами Макавеїв. Великими натовпами стояли люди навкруг захоплених воєнних машин, мацали їх: тарани для пробивання мурів, легкі катапульти та важкі балісти, що можуть далеко кидати свої важкі снаряди. Всюди навкруги, під приємним листопадовим сонцем, радісно, в доброму настрої торгувалися за речі римської здобичі — убрання, зброю, намети, коні, мули, хатнє начиння, прикраси, різні пам’яткові подарунки, зв’язки різок та сокири лікторів. З жадібною цікавістю, зловтішно роздивлялися на ремінь, який кожен римський солдат носить із собою, щоб зв’язувати полонених. Банкіри храму мали багато роботи з обміном іноземних грошей, взятих у вбитих.

Йосиф опинився в схвильованій групі, що запально сперечалася. Тут були солдати, городяни, священики. Мова йшла про золотого орла з портретом цезаря, значок дванадцятого леґіону, здобутий у бою. Партизанські офіцери хотіли, щоб цього орла прибили на зовнішній стіні храму, поряд із трофеями Юди Макавея й Ірода, на видному місці, як ознаку для міста та країни. Але «Істинно віруючі по закону» не хотіли цього терпіти; фігури звірів, хоч би з будь-якого приводу, заборонені законом. Пропонували компромісний шлях: віднести орла в храмову скарбницю, в розпорядження доктора Єлеазара, глави храмової управи, що сам же належить до «месників». Ні, офіцери не приставали на це. Люди, що несли орла, стояли вагаючись, їм теж любіше було б, щоб орел не зник у храмовій скарбниці. Вони опустили товстий держак із орлом. Грізний значок армії зблизька був незграбний на вигляд, і портрет цезаря теж був грубий і некрасивий, аж ніяк не наганяв страху. Запально сперечалися чоловіки. Тут Йосифові спала на розум ідея, його юний голос звучав крізь цей хаос настійливо, привертав увагу. Орла не треба ні прибивати на мурі, ні відносити в скарбницю. Розтрощити треба його, порубати на шматки. Він має зникнути. Ця пропозиція припала до серця всім. Проте виконати її було не так легко. Орел був масивний, це тривало добру годину, доки його цілком розтрощили, і кожен міг піти геть із своїм шматком. Йосиф, герой справи трьох невинних із Цезарії, завоював собі нові симпатії.

Йосиф був втомлений, але він не міг тепер іти додому, його тягло далі через район храму. Хто це, що йде там, і купки охоче розступаються перед ним? Молодий офіцер, невисокий, над короткою, плеканою бородою міцний, прямий ніс і вузькі карі очі. Це Симон бар-Гіора, ватажок партизанів із Галилеї, переможець. Перед ним ведуть бездоганну, сніжно-білу тварину, вочевидь, подячну жертву. Але, Йосиф бачить це з неприємним здивуванням, Симон бар-Гіора озброєний. Чи він хоче в залізі йти до вівтаря, якого ніколи не торкалося залізо, ні під час будівництва, ні будь-коли пізніше? Цього він не повинен робити. Йосиф заступає йому дорогу.

— Моє ім’я Йосиф бен-Маттіас, — каже він.

Молодий офіцер знає, хто він, вітає його з пошаною, сердечно.

— Ви йдете приносити жертву? — питає Йосиф.

Молодий офіцер стверджує. Він усміхається, серйозний, глибоке задоволення і тверда певність почуваються в ньому.

— Зі зброєю?

Симон червоніє.

— Ваша правда, — каже він.

Він велить людям зачекати з твариною, доки він зніме зброю. Але потім він ще раз обертається до Йосифа. Сердечно, прямодушно, так що всі чують, він каже:

— Ви, докторе Йосифе, були перший. Коли визволили трьох невинних із римської в’язниці, я відчув, що неможливе є можливим. Бог із нами, докторе Йосиф.

Він вітає його, приклавши руку до лоба; з його очей випромінюються побожність, сміливість, щастя.

Йосиф ішов вулицями Нового міста, що помалу підіймалося вгору, через базари дрібних торговців, через базар ковалів, через Гончарську вулицю. Знову він із приємністю відзначав, що Нове місто розвинулося в квартал, сповнений торгівлею, промисловістю, життям. Йому належала тут земля, яку фабрикант скляних виробів Нахум бен-Нахум охоче купив би. Він вирішив був продати йому цю землю. Тепер, після великої перемоги, він уже не хотів цього. Склодув Нахум чекав його рішення. Йосиф ішов тепер,