Читати книгу - "Засвідчення"

це набагато гірше. От ніби це повідомлення — ніж, і створює смисли, краючи слова на м’ясо, а ваша голова — приймач, а кінчик цього ножа встромляється вам у вухо знов і знов…

Для Керманича цього було достатньо, не треба говорити далі: він подумав про експедиції, які потрапили в біду, перш ніж заборонили імена, назви та сучасні форми комунікаційних технологій. Що, коли нещасний талан першої експедиції був прихованим різновидом принесеного втручання, якого її члени просто не могли слухати, сприймати?

Він повернувся до теми доглядача маяка.

— Отже, на вашу думку, це все давно написав Сол Еванс, так? Але він не може написати це зараз. На цей час він був би занадто старим.

— Ми не знаємо. Ми просто не знаємо.

Ці марні слова вимовив Вітбі, а всі інші втупилися в нього, мов тварини, заскочені на дорозі пізно вночі, коли на них швидко мчить машина.

8. ТЕРОР

За годину чи пізніше, настав час вирядитися до межі. Ґрейс сказала, що цю екскурсію йому влаштує Чіні.

— Він сам хоче, чомусь.

А Ґрейс точно не хоче. Знову вниз, до того коридору, до тих величезних подвійних дверей, на чолі з Вітбі, от наче в Керманича немає ніякої пам’яті, — а там уже його вітає веселий Чіні, чия брунатна шкірянка не здається такою звичайною чи близькою йому, як часткою його самого — панциром жука. Вітбі розчинився, зникаючи в дверях, помітно і різко вдихаючи, ніби лаштуючись пірнути в ставок.

— Я вирішив піднятися та врятувати вас від оцих моторошних рукавичок, — вигукнув Чіні, тиснучи руку Керманичеві. Той замислився: чи це така хитрість, щоб отримати прихильність, а чи просто параноя — наслідок його спілкування з Ґрейс?

— Навіщо їх там тримають? — спитав Керманич, коли Чіні повів його «обхідним маневром» — повз охорону безпеки і до автостоянки.

— Бюджет, гадаю. Відповідь завжди в цьому, — сказав Чіні. — Надто дорого їх зняти. А потім обернули це на жарт. Чи ми самі обернули це на жарт.

— Жарт? — Годі з нього на сьогодні жартів.

Біля входу на них якимсь дивом чекав Вітбі, у джипі з відкинутим верхом на холостому ходу. Нагадував він зірку німого кіно, персонажа, який гепається на зад, і його пантомімний помах руки, що запрошував сідати, лише підсилював це враження. Керманич підморгнув Вітбі одним оком, а той йому відморгнув у відповідь. Чи не відвідував Вітбі театрального гуртка в коледжі? Чи не був він драматичним актором, якому доля завадила здійснити покликання?

— Так, жарт, — весело провадив Чіні, коли вони застрибували на заднє сидіння: Вітбі чи хтось інший поставив на сидіння величезну коробку для тек, тож сидіти там було неможливо. — Нібито щось незнане і дивне, яке потребує аналізу, надходить нам ізсередини цєї будівлі, а не з Нуль-зони. Чи бачили ви цих людей? Ми збіговисько психів. — Жаб’ячий усміх: ще один жарт. — Вітбі… візьміть-но мальовничий маршрут.

Але Керманич навряд чи це слухав; він наморщив носа, бо сопух прогірклого меду переслідував його і в джипі.

Тривалий час Вітбі взагалі нічого не казав, ні пари з вуст, а Чіні говорив уже відоме Керманичу, розігруючи гіда в турагентстві та, очевидячки, забуваючи, що повторює виголошені напередодні короткі текстівки про кролів. Тому Керманич більше зосередився на краєвидах. «Мальовничий маршрут» виявився тим самим шляхом, який Керманич бачив на картах: звивиста дорога, бар’єри, траншеї, наче залишки з Першої світової. Там, де можна було зберегти, збереглися болото й ліс як природний покров чи перешкоди. Але траплялися й дивні лисі плями висушених боліт і викорчуваного лісу, які вигулькували з проміжками, іноді разом з охоронними пунктами або казармами, розміщеними там, але найчастіше це були просто луки жовтої трави. Керманич відчув якесь поколювання у шиї, яке змусило згадати снайперів і віддалених спостерігачів. Можливо, це допомагає виганяти зловмисників туди, де їх зафіксують безпілотники. Більшість армійських працівників були закамуфльовані, і йому було важко судити про їхню кількість. Але він знав, коли вони минали останній контрольно-пропускний пункт, що там укоренилася думка, ніби далі, поза межами — небезпечний район, бо забруднює довкілля.

«Співпрацюючи» з Південним Округом, армії дали завдання з’ясувати нові точки входу до Нуль-зони, і вона безперервно — або, може, дедалі частіше з нудьги — перевіряла місцевість на предмет порушень. Армія досі час од часу випробовувала межу снарядами. Керманич знав і те, що з найближчих бункерів на Нуль-зону націлено ядерну зброю, а згори за нею стежать військові супутники.

Але основна робота армії полягала в тому, щоб докладати зусиль для недопуску сюди людей, зберігаючи для всіх фікцію району екологічної катастрофи. Анексія землі, що входила до складу Нуль-зони, і подвоєна — навколо неї, як природне розширення військової бази на узбережжі, сприяла діяльності в цьому плані. Як і передбачувані «стрільбища», пунктиром на території. Роль армії, напевно, зростала, в міру занепаду Південного Округу. Наприклад, на цей час увесь медичний персонал та інженери підпорядковувалися армійському командуванню. Якщо десь у Південному Окрузі зламається туалет, то ремонтувати його прийде сантехнік із військової бази.

Вітбі хитав джипа з боку на бік, бо дорога була нерівна, через що Чіні тривожно присувався ближче до нового директора. Під час таких випробовувань Чіні демонстрував ще нівроку форму тіла натренованого спортсмена, бо раніше займався бодібілдингом, але цей стан, як і всі колишні людські стани, зник — і виявилося це у товстому поясі жиру довкруж талії, але груди, хай і занепалі, лишалися ще міцні, переможно проступаючи крізь білу сорочку та брунатну куртку, майже приховуючи черево. Також він, згідно з особовою справою, «першорядний учений, небайдужий до пива». Треба пригашувати, аби пригальмувати себе чи віддалити від можливого розпачу. Пиво проти вченого — своєрідний розкол, схизма між банальністю мови й оригінальністю думки. Тривала битва…

Чому ж тоді Чіні розігрує буфона перед Керманичем, коли насправді має аж такий могутній мозок? Ну, а може, він і є буфоном поза межами своєї царини, але тоді Керманич точно не той, кого найпершим запросять до вечірки з коктейлями.

Щойно вони минули перешкоду — контрольно-пропускні пункти — та виїхали на п’ятнадцятимильну ділянку гравійної дороги, яка, здається, поглинала всю увагу Вітбі, бо він і досі говорив мало, — Керманич спитав:

— Це той маршрут, яким експедиція мала їхати до межі?

Що довше вони подорожували, то чіткіше в нього подумки вимальовувалось уявлення про хід експедицій цим самим шляхом, де кожен учасник мовчазний, сам на величезних просторах своїх думок, уриваних сценічними зупинками на багатьох пропускних пунктах. Усе