Читати книгу - "Засвідчення"

— Аякже, — відповів Чіні. — Але в спеціальному автобусі, якому не треба зупинятися.

Спеціальний автобус. Немає контрольно-пропускних пунктів. Немає лімузину для експедиції — тільки не цією дорогою. А де вдовольняли їхнє уклінне прохання попоїсти? Чи перетворювався такий вечір на галасливу пиятику — а чи швидше на понуру медитацію? Коли востаннє їм дозволяли бачити родину, друзів? Чи отримували вони якесь релігійне напучування? Особові справи про це не свідчили; Центр, мов який багатолапий надпаразит, напосідав на Південний Округ, щоб координувати цю частину.

Навантажені чи необтяжені?

— І вже з рюкзаками та оснащенням? — спитав він. Він бачив біологиню в цьому спеціальному автобусі, без контрольно-пропускних пунктів, як вона нервово посмикує свій пакунок або мовчки заклякла на місці. Нервова чи спокійна? Попри її внутрішній стан, Керманич здогадався, що вона ні до кого з учасників експедиції не озивалася.

— Ні… їм це давали на прикордонні. Але вони знали, що там те ж саме, що й у тренувальних пакунках. Хіба що трохи менше уламків скель. — Знову цей погляд, ніби Керманич має зараз розреготатися, але, завжди чуйний, Чіні знову гмукнув замість нього.

Отже: наближення до межі. Яка була Жар-птаха — піднесена чи байдужа? Його розлютило, що він краще відчуває, якою вона не була, ніж якою була.

— Ми зазвичай жартували, — сказав Чіні — й тут його урвала вибоїна, в яку втелющив авто поганий водій Вітбі, — ми жартували, що нам слід виряджати їх із рахівницею-абак і кременем. Ну ще, може, дати одну-дві гумові стрічки.

Перевіряючи реакцію Керманича на його легковажність, Чіні, певно, відчув щось неприпустиме або небезпечне, бо додав:

— Гумор шибеника, знаєте. Як у «швидкій».

Окрім того, що його не було серед повішених. Він залишався у них за спинами й аналізував, з чим вони поверталися. Ті, хто повертався. Ціле звалище непотрібних зразків, куплених ціною крові та кар’єри, тому що навряд чи хто з уцілілих житиме надалі щасливо і плідно. Чи пам’ятала Жар-птаха Чіні, і якщо так, то яке має від нього враження?

Нескінченні брижі лускатих брунатних стовбурів дерев. Пахощі соснової глиці, змішані з різким духом розпаду і викидів джипа. Нагорі синьо-сіре небо, у просвітах склепіння гілок. Потилиця голови Вітбі, увесь час у русі. Невидимого і все ж таки аж надто видимого Вітбі. Ніщо, нуль, який то потрапляє у фокус, то випадає, здається і ближчим, і дальшим.

— Терор, — промовив Вітбі на ранковій зустрічі, втупившись у рослину з мишею. — Терор. — Але, хоч як це дивно, не дуже наголошуючи це слово, от ніби просто передавав інформацію, а не свою реакцію чи вираження емоцій.

Терор, викликаний чим? Чому це було висловлено з таким виразним ентузіазмом?

Проте лінгвістка урвала Вітбі та невдовзі відсунула той момент так далеко, що Керманич не зміг потім до нього повернутися.

— Ім’я передбачає цілу низку пов’язаних асоціацій, — казала Сью, запустивши якісь інші розділи PowerPoint, створених за іншої доби та спрямованих, певне, на авдиторію відмороженої мегафауни, яка так яскраво запам’яталася Керманичеві з природознавчого музею. — Набір пов’язаних ідей, думок, фактів тощо. І ці асоціації існують не просто у свідомості того, хто назвав — як форма ідентичності того, — але також і в свідомості інших членів експедиції, і, таким чином, доступні для будь-кого і будь-чого, що могло б мати доступ для них у Нуль-зоні. Навіть якщо вони невідомі нам і за природою суто спекулятивні, умоглядні. Тоді як «біолог» — це функція, піднабір цілковитої ідентичності. (Ні, якщо ви чините правильно, як Жар-птаха, цілком і повністю від самого початку виконуючи свою роботу!) Якби ви могли бути своєю функцією, то є теорія, що ці асоціації звужуються або закриваються, і це заступає шляхи до вашої ідентичності. Мабуть.

Окрім знання Керманича, що це не єдина причина, з якої забирають імена: це ще й мета — навіяти особистості лояльність і надати обробці та гіпнозу більшої ефективності. Що, своєю чергою, допомагає пом’якшувати або стримувати впливи Нуль-зони — принаймні такі обгрунтування Керманич бачив в особових справах, де були позначені нотатки Джеймса Лоурі — єдиного, хто залишився в живих після першої експедиції та того, хто лишився у Південному Окрузі, хоча покалічився і потребував довгих років на відновлення.

Наздогнана раптовою думкою, якою ще не поділилася, Сью повела далі, як і Ґрейс, коридорним лабіринтом:

— Ми досі кажемо «воно» — під цим «воно» я маю на увазі те, що колись ініціювало ці процеси і, можливо, використовувало слова Сола Еванса — схоже на це чи те. Але це не так, воно лишається собою. Хоч би чим воно було. А оскільки наш розум обробляє процес інформації майже винятково за допомогою аналогії та категоризації, ми часто зазнаємо поразки, коли бачимо щось, що не підпадає під категорії та лежить поза межами компетенції наших аналогій. — Керманич уявив собі майбутню презентацію PowerPoint, показану до кінця: численні мармурові колони поступаються білому екрану з написом — єдиним словом: «Запитання?»

Та все ж таки Керманич збагнув, про що це. Це відлуння, інші варіації слів, які сказала біологиня на сесії.

У коледжі на заняттях з астрономії його завжди приголомшувало те, що найперші астрономи завжди уявляли світляні цятки не як частину небесного гобелену, що обертається навколо землі, а як окремі планети, викручуючи собі уяву, — і, таким чином, їхні аналогії та метафори вибивалися з жолобчастої колії, яка пронизувала думки всіх інших сотні й сотні років.

У кого в Південному Окрузі був такий допитливий розум, що кортіло побачити щось нове? Напевно, цього разу не у Чіні. Метушливий інтелект Чіні наразі не відкривав нічого нового — можливо, і не з власної провини. Але Керманич повернувся до однієї думки: затятість Чіні пробивати головою стіни — хоча він ніколи не опублікує жодного наукового документа про це, — збоченим шляхом доводить: можна припустити, що колишня директорка таки була компетентна.

Сірий мох в’ється по деревах. Яструб кружляє над викошеною лукою в небі, що дедалі темнішає. Тепле і вогке повітря, яке намагається подолати вітер, огортає їх.

Південний Округ називав останню експедицію дванадцятою, але Керманич підлічив кільця, і насправді це виявилася тридцять восьма ітерація, включно з шістьма «одинадцятими» експедиціями. Агіографія була ясна: після справжньої п’ятнадцятої експедиції Південний Округ завис, як забитий компакт-диск, майже з однаковими повторами. Експедиція № 5 перетворилася на Х.5.А., а потім Х.5.В і Х.5.С, і так далі, аж до X.5.G. Після цього кожного учасника експедиції прив’язували до окремих