Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

— Ти про що? — не розуміючи, запитав Матвій.
— Ех, за ними прийшло кілька людей, навіть не справжніх воїнів. А по їхніх слідах уже біжить більше народу. І я не думаю, що вони наші забуті речі поспішають нам повернути. І чую, що ми їм не рівня, хоч із палицею, хоч із…
— Я зрозумів, Тарасе, ти зрозумій, я хотів як краще.
— Знаю, Матвію, тому мені ще більше нудно стає.
— Давайте трохи перепочинимо за тим горбом, хлопець, ти знаєш, не дуже легкий, і подивимося, як він себе почуває, не помер, не дай бог, — сказав Тарас.

Тарас і Матвій піднялися на пагорб і спустилися на невелику чисту місцину, більше схожу на звивисту дорогу без чагарників і дерев.
— Тут і відпочинимо, — сказав Тарас, обережно кладучи непритомне тіло Лесика.
— Матвію? Ти своїм нюхом чуєш ворога, що йде за нами по п’ятках?
— Ні, нічого не чую, — відповів Матвій, вдихаючи всі запахи, які міг відчути.
— Але я щось чую, і тут всюди ці запахи. Не знаю, схоже на запах змій чи інших гадів, чи жовтих собак. Все перемішано, напевно, десь їхнє лігво, треба дивитися в обидва, щоб не наступити на цих гадів. Я не про собак, якщо ти зрозумів. Але є ще варіант, — глухо промовив Матвій

— Щось є, що я ніколи не бачив і не відчував запаху, але все ж думаю, що це змії.
— Ну, головне, що за нами немає погоні і немає людей, для мене зараз це головне. А раптом черв’яки наземні на нас нападуть, я думаю, ми з ними якось домовимося, — сказав Тарас.

Вони почали укладати Лесика зручніше, перевіряючи, як він себе почуває.
Він почувався так само: жар огорнув його тіло. Рука почала червоніти біля плеча, а від ліктя до пальців була світло-сіра.
— Ех, Лесик, не можу я так тебе втратити, але це не твоя доля, не твоя, — думав Тарас, витираючи його тіло прохолодною водою, що в них була.
— Матвію, ти можеш щось зварити від лихоманки? Бо з хлопцем все погано, він досі непритомний. І ще ця його рука якогось незрозумілого кольору. Може, від ріжемо її і викинемо цю заразу з нього, без руки, але живий. А коли він прийде до тями, скажемо, що так і було, він повірить, якщо ти ще підтвердиш.
Тарас вже входив у істерику від того, що Лесик був на межі смерті.

— Не знаю, Тарасе, — сухо промовив Матвій.
— Жартувати видумав у такий момент? Чи ти зовсім з’їхав з глузду? Але скажу точно: від ампутації він втратить стільки крові, що не тільки сам помре, але й усіх м’ясних жителів на бенкет покличе, хто любить таке діло.

Не довго думаючи, Тарас закричав:
— Матвію! Ти зможеш щось зварити, щоб хлопцю стало легше?
— Так, я, звичайно, спробую. Не кажу, що в мене щось вийде, але я дещо вмію: лікувати, а тим більше зцілювати. Але знаєш, Тарасе, я багато де побував і дещо вмію. По шматочку, по ниточці, але якийсь клубок знань все ж таки зміг змотати. Боюся, чи вийде, але вибору в нас немає.

Матвій зазирнув у свою сумку і почав принюхуватися до різних трав і грибів, шукаючи щось потрібне.

— А ти сам де воював? — запитав Тарас, займаючись своєю справою.
— Бачу, сокиру ти тримаєш не як лісоруб, і непогано вмієш її метати.
— Ну, ти ж знаєш, як лісоруби чи мисливці з сокирою поводяться.
— Грубо відповів Тарас? — Матвій завагався.
— Не знаєш, от і не вигадуй.
— Ні, а все-таки?
— Краще подивись, як там хлопець. А я поки розпалю багаття і приведу себе в порядок, а то весь у засохлій крові, страшний, як не знаю хто.

Тарас почав витирати обличчя травою і чагарниками, обличчя від цього стало блідо-зеленим, але все ж не червоно-чорним. Що навіть чорта лякає. Не те що Лесика, який тільки-но відходить від лихоманки.
— Тільки б не гангрена, він ще такий молодий, — молився про себе Тарас.

Матвій оглядав Лесика і щось рився у своїй сумці. Тим часом Тарас розпалив багаття.
— Лесик в тому ж стані, йому погано, але зараза перестала поширюватися далі. Імітований джгут приніс свою користь.
— Який джгут? — перепитав Тарас.
— Яка тобі різниця, який, головне, що він якось допоміг. І Лесик не помре сьогодні.
— А завтра? — тупо запитав Тарас.
— А завтра ми будемо живі, і його якось заберемо з собою в життя. Йому зараз потрібен спокій, нехай полежить, не треба, щоб його дух по всьому лісі його шукав.
— Чий дух? — незрозумівший запитав Тарас, витріщивши очі.
— Та не чий. Це така приказка, вже не пам’ятаю, від кого я її чув. І то дітям кажуть, щоб лякати їх чимось.
— Зрозуміло, вибач, я якийсь сам не свій. Мабуть, хлопець мене підкосив. Точніше, турбота про його життя. Не вмію себе берегти, але за цього малого я готовий на все. Я не знаю, що й сказати. Та й що тут говорити, я вб’ю будь-кого, і сам життя не пожалію.

Несподівано для себе Тарас випалив це. І посмішка прослизнула на його губах, добра така.
Тарас посміхався від того, що зміг собі зізнатися в тому, що давно поховав. Що насправді любить його, як сина. Але час наклав свій відбиток.

Вони сиділи, тихо дивлячись на невелике багаття, намагаючись на ньому підсмажити залишки птаха, якого Тарас підстрелив ще ввечері. Розмова якось не клеїлася, нудно було на душі від усього, що відбувалося з ними, і від того, що вже сталося, і чого вже не повернеш. Вбивати завжди непросто, навіть якщо від цього залежить твоє життя.

— Дивна тут земля, ніби великими шишками всипана, наче дорога, або ми на величезній шишці сидимо, а її від часу покрутило, — голосно розмірковував Матвій, ковзаючи ногою по тому місці, де стояв.
— Ти думаєш, займеться від нашого багаття? — запитав Тарас.
— Та ні, наче не схоже на шишку. Дай мені свою сокиру, я розковиряю.