Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Частина 5. Василиск і сліпий

 

 

— Треба бігти швидше, ну який же він важкий, — лаявся Тарас, час від часу бурмочучи під ніс.
Лише увійшовши в ліс і пройшовши трохи вгору по пагорбу, зарослому чагарником, вони почули крики та брязкіт обладунків і зброї. Вони вже тут.
— Все-таки побачили твою свічку, Матвію, і примчали на твій поклик, так би мовити.
— Ну хто ж знав? Я ж не спеціально, я хотів як краще.
— Хвала богам, що їх там не ціла армія, але за шумом людей двадцять точно є. Треба швидше пробиратися до центру лісу, там у нас ще може бути шанс на порятунок. Хоча й небезпека там теж є, і не мала.
— Але вона може бути, а може й не бути, а от ті хлопці здаються смертельними.

Матвій і Тарас, пройшовши глибше в ліс, вже перестали ломитися, як дикі лосі. Вони почали пересуватися як най тихіше, щоб не турбувати місцевих мешканців і хоча б якось замаскувати сліди. Їм зараз тільки з місцевими бійками не вистачало, та ще й Лесик на плечах.
— Вони не будуть влаштовувати погоню вночі, зачекають до ранку.
— Чому ти так думаєш? — запитав Матвій.
— Я б так не зробив, — сухо відповів Тарас. Але, розуміючи німе запитання, пояснив Матвію:
— Вони натовпом у темряві розійдуться, і незрозуміло, що на них може напасти. До ранку людей буде вже більше. Якщо, звичайно, вони забажають витрачати на нас стільки сил.

Давайте не думати про погане, тихо йди за мною, обережно попереду лежить колода, пригнись під нею.
— А чому не перестрибнути її? — запитав Матвій.
Тарас зашипів від злості.
— От же, блін, не свіжий, згараздило мене піти на полювання.
Тому що на таких деревах росте мох, ти його зачепиш своїми ногами чи руками, і залишиться слід. І завтра нас за такими вказівниками швидко знайдуть! Тепер зрозуміло?
— Так, так, я все зрозумів, вибач, я не хотів задавати такі питання, я не правий, ти молодець.
— Молодець? — ледь не кинувся на Матвія Тарас.
— Ой, ти не зрозумів, я мовчу, а ти головний. Ти ведеш, а я за тобою. Ти копаєш, я збираю.
— Що я копаю? — майже закричав Тарас.
— Картоплю, — тупо відповів Матвій.
— Яку картоплю? Що ти несеш?
— Вибач, Тарасе, це така приказка, просто вирвалась. Той, хто копає, той головний, бо дає роботу тому, хто збирає. Все, мовчу і йду за тобою.

Тарас і Матвій пробігли вже не мало від того місця, де був їхній табір. Стільки ж пробігли, почувши шум переслідувачів. І нарешті просто почали йти пішки, хоча сили вже покинули їх. І, на думку Матвія, вони вже двічі втрачали сили. І це вони змогли лише тому, що їхні предки поділилися з ними своєю силою, і колись вони захочуть повернути свою силу.

Тарас зрозумів, що Матвій не дуже зайнятий, і з розмаху вручив йому Лесика, вибивши все з його рук.
Матвій лише крикнув, тихо, як кошеня.
— Посох дай мені, будь ласка, в руки. Я зрозумів все, я понесу, я не правий.
Тарас суворо поглянув на нього, але миттєвий гнів його вже відпустив, і він сам зрозумів дурість ситуації. Але вибачатися не став.

Матвій зрозумів ситуацію і вирішив, що обстановка підходяща, щоб висловити свою мудрість.
— Не час чаші бити, коли ворог наступає, ми різні, але в серці всі красні. І мати одна — Земля. А ми діти, але не дуже розумні, та й хочемо стати поверх голів своїх братів.
— Якась сумна у тебе мудрість вийшла. Якось аж не підбадьорливо, — скривився Тарас.
— Не завжди коту Масляниця, — відповів Матвій.
— По суті, ми всі на цій землі хочемо одного.
— І чого ж? — запитав Тарас, вже прискіпливо вдивляючись у Матвія, не думаючи про нього так уже легковажно.
— Чого ми хочемо? — запитав Тарас. І через роздих намагався почути Матвія.
— Фіга? Ти чого мене питаєш? Себе запитай, чого ти хочеш, і дізнаєшся. Я тут до чого?
— Але ти говорив, що всі ми схожі, що ми родичі.
— Це мудрість така, розумій як хочеш. Ми всі одні, але думки у нас різні. Хтось хоче лише себе збагатити, хтось намагається допомогти ближньому. А хтось біжить у незрозумілих заростях, у незрозумілому лісі, та ще й тікаючи від неминучої смерті.
— А ти з яких? — сухо запитав Тарас.
— Я з тих, що в труні бачили твій вогонь і бажання погрітися.
— Але не хандри вже, — сказав Тарас.
— Ти своєю мудрістю забуваєш про одну таку дрібницю, як доля.
— Доля — це не дрібниця, — вигукнув Матвій.
— Не перебивай, Матвію, звичайно, не дрібниця, я й не кажу, що дрібниця. Але ти якось забрів у наш табір?
— Так, випадково, чесно, — сказав Матвій.
— Ось ведеш, — продовжував Тарас, просуваючись все глибше в ліс.
— Ти мені допоміг віднести Лесика в ліс. Не задаючи зайвих питань.
— Так! — вигукнув Матвій приглушено. Адже так і має бути, чи не так? І вони наступали.
— Ти сам собі відповів на питання, — сказав Тарас.
— Тільки ти собі, і сам зізнаєшся, і у всьому. Мені цього не потрібно. І слухати не буду. Тільки ти з собою. Якщо ти врятував себе, я розумію. Якщо про хлопця думав, молодець. А третій варіант, як от зрада. Я навіть не раджу уявляти.
— Ти мене зрозумів? — сказав Тарас.
— Немає хороших чи поганих, вони є такими, якими захотіли бути. Такими не народжуються з прагненням убивати чи, навпаки, рятувати. Це все низка подій і результат їхнього вибору. Ми з тобою не хотіли цього вечора нікого вбивати. Але нам долею був даний вибір: померти чи вижити. Ось і все.

Далі вони йшли, не розмовляючи, плутали сліди, виляючи, але йшли все глибше і глибше в ліс.
Тишу порушив Тарас.
— Так що це у тебе за посох такий чудний? Якщо ти не чаклун, то що ти тоді робиш? — запитав Тарас, скоса поглянувши на Матвія.
— Якщо чесно, то він не мій, я його знайшов одного разу, або він мене знайшов, як на це подивитися.
— Мої мандри завели мене на одне болото, — продовжував Матвій.
— Я його не обійшов, бо знаю, як себе вести в таких місцях, не мало таких пройшов. Виломив собі палицю міцнішу і обережно пішов далі. На одну кучку скік, палицею другу поштрикав — не йде вниз, значить, можна ступити. Так я й бродив по кучку, поки не почув шепіт десь неподалік, такий ніжний жіночий шепіт.
— Я ще здивувався, хто це може бути, чи не болотна нечисть хоче мене згубити. Я став уважніше прислухатися, і здавалося, що це не схоже на нечисть, я вже бачив багато чого. Підкрадуся і здалеку подивлюся, хто це мене кличе. У кулак затиснув жменю солі, щоб, якщо нечисть, то силою кристальної землі розлучитися з нею. Вона на них погано впливає.
— Як бачу, лежить скелет істоти величезної, схожої на змію, половина скелета в болоті, половина зверху. І паща роззявлена широко, ніби хоче когось зжерти. А шепіт доносився прямо з пащі невідомої, але давно померлої тварини.
— Ну, я взяв всю свою хоробрість у кулак і підійшов до цієї голови з роззявленим жахливим черепом. І там я побачив ось цей самий посох. Він застряг у тварини між нижньою і верхньою щелепами, і вона так і не могла закрити свою пащу.
— Ну, ти собі уявляєш розміри цієї голови? Напевно, та скотина з голоду померла, бо не могла нічого ні ковтати, ні кусати.
— Я людина добра, і мені справді стало шкода ту тварину. І після смерті її не дає спокою прокляте древко. Ну, я і витягнув цю палицю, придивився, а це виявився ось цей самий гарний посох.
— Я й не думав чаклувати в той час, та я й не вмію. Я просто від радості такої знахідки стукнув одним кінцем об землю. І як ударила з іншого кінця палиці яскрава синя зірка. Я одразу злякався, відкинув палицю, потім одумався і вирішив забрати її собі.
— Так ця радість у мене й з’явилася.
— О, і ще, як тільки я посох витягнув із звіра, шепіт одразу припинився. Я думаю, це посох зі мною говорив, ну, може, та тварюка говорила, стверджувати не буду. Але більше я того голосу не чув.
— Ось з тих пір я ходжу з ним, звіряток лякаю таким фокусом. Ось і сьогодні він знадобився, щоб ворога збентежити і налякати.
— Ще не зрозуміло, кому такі фокуси на руку. Нам чи їм, — зло відрізав Тарас.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍