Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Частина 12

Дні тягнулися, мов холодний вітер, що проникає під шкіру. Після тієї ночі в печері Тао зник. Жодних дзвінків, жодних повідомлень. Ніби він розчинився в повітрі.

 

Емілія не знаходила собі місця. Вона шукала його по всьому місту — біля храму, у старому лісі, на їхньому улюбленому мосту. Кожна вуличка нагадувала про нього. Його сміх, його погляди, його дотики… Все це стало лише відлунням.

 

Одного вечора, коли сонце ховалося за обрій, вона сиділа на даху свого будинку. Рожевий місяць знову засяяв над містом, нагадуючи про кулон на її шиї.

 

— Де ти, Тао? — прошепотіла вона у порожнечу.

 

Її телефон мовчав. Навіть Алекс і Рен не знали, де він. Здавалося, що хлопець просто зник, залишивши по собі лише порожнечу в її серці.

 

Минув тиждень. Ніч була тиха й прохолодна. Емілія поверталася додому з магазину, коли побачила знайому постать біля старого мосту.

 

— Тао?!

 

Він стояв, схилившись над перилами, і дивився на темну воду. Його плечі злегка здригнулися, коли він почув її голос. Повільно повернувшись, Тао зустрів її погляд.

 

— Ти… — вона не знала, що сказати. — Де ти був? Я шукала тебе всюди!

 

Тао мовчав. Його очі були темні й втомлені. Він зітхнув, подивившись на неї так, ніби вона була привидом.

 

— Еміліє… Нам треба поговорити.

 

Вона наблизилася, відчуваючи, як серце шалено б’ється в грудях.

 

— Говори.

 

Він відвів погляд, дивлячись на воду.

 

— Нам треба розійтись.

 

Її серце зупинилося.

 

— Що? — прошепотіла вона. — Ти… ти не можеш так сказати після всього, що сталося.

 

— Саме тому я й кажу, — його голос тремтів. — Я не можу більше втягувати тебе в це.

 

— У що? У твоє життя? У твоє кохання? — сльози блищали в її очах. — Я думала, ми разом. Ми дали обіцянку!

 

— Я не можу… — Тао затулив обличчя руками. — Це все моя провина. Якщо я залишуся поруч, ти постраждаєш.

 

— Я вже страждаю, — відповіла вона, зриваючись на шепіт.

 

Він підійшов ближче, торкнувся її обличчя, але погляд його був сповнений болю.

 

— Пробач мені, — прошепотів він, а потім, не дочекавшись її відповіді, повернувся й пішов у темряву ночі.

 

Емілія стояла на місці, поки його постать не зникла з поля зору. Серце розривалося на частини.

 

— Тао… — прошепотіла вона в ніч, але віте

р у відповідь лише поніс її слова далеко за горизонт.

 

Минуло вже кілька тижнів після тієї ночі. Для Емілії кожен день здавався безкінечною боротьбою із собою. Вона намагалася жити далі, робити вигляд, що все добре, але всередині була лише порожнеча.

 

Тао зник із її життя так само раптово, як і з’явився. Вони більше не розмовляли. У школі він уникав її погляду, ніби вони ніколи не були близькими.

 

Одного разу, коли вона сиділа в шкільній їдальні з підручником, до неї підсіла її подруга Аліса.

 

— Ти вже чула? — пошепки спитала вона.

 

Емілія відчула, як щось важке осіло в її шлунку.

 

— Про що?

 

Аліса нервово оглянулася й нахилилася ближче.

 

— Кажуть, у Тао нова дівчина.

 

Емілія застигла.

 

— Що?

 

— Її звати Міна. Вона перевелася до нашої школи нещодавно. Дуже мила, завжди усміхнена… Кажуть, що вони постійно разом.

 

Серце Емілії стислося. Вона не могла в це повірити. Тао… з іншою?

 

Наступного дня її страхи підтвердилися. У коридорі вона побачила Тао — він стояв біля свого класу, сміючись із дівчиною, яка тримала його за руку. Міна була красивою: довге каштанове волосся, великі карі очі й м’яка усмішка. Вона виглядала так, ніби належала до іншого світу — світу, де не було місця для Емілії.

 

Коли їхні погляди зустрілися, Тао швидко відвернувся, ніби вона була для нього чужою.

 

У ту мить серце Емілії розлетілося на уламки.

День за днем Емілія намагалася звикнути до нової реальності, в якій Тао більше не був частиною її життя. Вона бачила його в школі, бачила, як він сміявся поруч із Міною, як ніжно дивився на неї — так, як колись дивився на неї саму. Це було боляче. Щоразу, коли вона випадково ловила їхні погляди в коридорі, серце стискалося, наче його обмотали колючим дротом.

 

Ніхто не знав, що коїлося в її душі. Навіть Аліса, яка постійно намагалася підбадьорити її, не могла пробитися крізь стіну мовчання. Увечері вона сиділа в своїй кімнаті, слухаючи до болю знайомі мелодії в навушниках і вдивляючись у рожевий місяць за вікном, який тепер здавався їй чужим. Кулон, подарований Тао, все ще висів на її шиї, ніби оберіг із давно минулих часів.

 

Одного разу, коли шкільний день вже добігав кінця, Емілія вирішила затриматися після уроків. Вона сиділа в бібліотеці, ховаючись за стелажами книг, намагаючись знайти розраду в тиші. Але спокій був недовгим — раптом вона почула тихий сміх. Її серце похололо, коли вона впізнала цей голос.

 

Виглянувши з-за полиці, вона побачила, як Тао і Міна сиділи за дальнім столиком. Вони щось обговорювали, і Міна легенько торкалася його руки, сміючись над чимось, що він сказав. У Тао на обличчі з’явилася та сама м’яка усмішка, яку вона колись бачила лише для себе.

 

Емілія не витримала. Вона різко піднялася й вибігла з бібліотеки, не звертаючи уваги на здивовані погляди інших учнів. Серце калатало в грудях, а очі наповнилися сльозами. Вона не знала, куди йде — просто бігла вперед, поки не опинилася в знайомому місці біля старого мосту.

 

Там, наодинці зі своїм болем, вона нарешті дозволила сльозам потекти по її щоках.

 

— Чому?.. — прошепотіла вона у ніч, вдивляючись у своє відображення в темній воді. — Чому ти так вчинив зі мною?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍