Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

 

Вона не знала, скільки часу минуло. Їй здавалося, що весь світ зупинився. Та коли вона нарешті повернулася додому, телефон вібрував у її кишені. Повідомлення від Аліси:

 

"Тобі треба це побачити. Зараз біля школи."

 

Здивована, Емілія швидко перевдягнулася й вирушила до школи. Біля входу стояла невелика група учнів, що зібралися навколо когось. Протиснувшись уперед, вона відчула, як земля вислизає з-під ніг.

 

Перед нею стояли Тао й Міна. Вони трималися за руки.

 

— Нам треба поговорити, — раптом сказав Тао, помітивши її.

 

Він відпустив руку Міни й повів Емілію за ріг школи, де ніхто не міг їх почути. Серце гупало в грудях, і вона не знала, чого чекати.

 

— Що це все означає, Тао? — її голос тремтів. — Ти просто замінив мене на когось іншого?

 

— Це не так… — його голос був тихим, майже шепотом. — Я намагаюся захистити тебе, Еміліє.

 

— Захистити?! — вона не могла повірити своїм вухам. — Від чого, Тао? Від себе?

 

Він відвів погляд.

 

— Я думав, що якщо відійду, ти зможеш бути щасливою.

 

— Щасливою? — її голос зірвався на крик. — Ти розбив мені серце й називаєш це турботою?!

 

Він зробив крок до неї, але вона відступила.

 

— Я більше не знаю, хто ти, — сказала вона, її голос був сповнений болю. — Якщо ти щасливий з нею… то нехай так і буде.

 

Вона пішла, залишивши його наодинці зі своїми думками. Тієї ночі вона лежала в ліжку, вдивляючись у рожевий місяць, і вперше за довгий час ві

дчула, як надія повільно покидає її серце.

 

Наступні кілька днів минули, ніби в тумані. Емілія ходила до школи, слухала уроки, відповідала на запитання вчителів, але все це було як уві сні. Життя довкола продовжувалось, а всередині неї панувала порожнеча.

 

Тао майже не з’являвся їй на очі, а коли вона й бачила його здалеку — він був із Міною. Новий розклад уроків зробив так, що вони більше не сиділи поруч, і навіть випадкових зустрічей стало менше. Емілія не знала, як їй сприймати все це: чи то був збіг, чи свідомий вибір Тао.

 

Аліса намагалася підтримати її як могла, постійно вигадуючи плани на вечір або пропонуючи вийти прогулятися, але навіть це не допомагало. Кожен закуток цього міста нагадував їй про Тао.

 

Одного дня, коли уроки закінчилися, Емілія вирішила пройтися до старого храму — того самого, де вони з Тао були разом востаннє, коли ще вірили, що між ними все буде добре. Вона підійшла до старих кам’яних сходів, що вели вгору, і тихо сіла на одну з них, обійнявши коліна.

 

— Невже все справді закінчилося? — прошепотіла вона у тишу.

 

Вітер тихо прошелестів у листі, ніби відповідаючи на її запитання.

 

— Еміліє?

 

Вона здригнулася від несподіванки й озирнулася. Перед нею стояв Тао.

 

— Що ти тут робиш? — спитала вона, намагаючись, щоб її голос звучав холодно.

 

Тао зітхнув і сів поряд, залишаючи між ними кілька кроків відстані.

 

— Я часто приходжу сюди… думати.

 

Вона мовчала, вдивляючись у горизонт.

 

— Чого ти хочеш, Тао? — її голос був тихим, майже безбарвним.

 

Він опустив голову.

 

— Я не знаю. Просто… мені здається, що я втрачаю тебе.

 

Вона гірко всміхнулася.

 

— Ти вже втратив.

 

Між ними повисла тиша. Нарешті, Тао глибоко зітхнув.

 

— Пробач мене, — сказав він. — Я думав, що так буде краще для нас обох. Але я лише зробив тобі боляче.

 

Емілія подивилася на нього.

 

— Ти справді вважаєш, що зробив це заради мене? — її голос тремтів. — А як же я? Хіба я не заслуговувала права вибору?

 

Тао мовчав, опустивши голову.

 

— А Міна? — її питання прозвучало різко, майже як удар. — Вона допомогла тобі забути про все це?

 

Він заперечно похитав головою.

 

— Міна… вона просто була поруч, коли я відштовхнув тебе. Але вона не ти.

 

Сльози навернулися їй на очі, але вона стрималася.

 

— Запізно, Тао, — прошепотіла вона. — Ми вже не ті, ким були раніше.

 

Він простягнув руку, ніби хотів торкнутися її, але зупинився.

 

— Я розумію.

 

Вони сиділи в тиші, поки сонце повільно заходило за обрій, залишаючи на небі рожеві

відблиски.

 

І цього разу ніхто з них не порушив мовчанки.

 

Емілія довго не могла заснути тієї ночі. Її думки кружляли довкола розмови з Тао біля храму. Його слова боліли десь у глибині душі, але ще більше боліла думка про те, що вони не можуть повернути минуле.

 

Наступного ранку вона прокинулася пізніше, ніж зазвичай. На вулиці було похмуро, вітер гнав небом важкі сірі хмари, ніби сама природа відчувала її настрій. Мама залишила записку на кухонному столі:

 

"Емі, сходи, будь ласка, в магазин. Купи хліба й молока. Люблю тебе."

 

Емілія взяла сумку й вийшла на вулицю. Їй не хотілося бачити людей, тож вона вибрала найдовший шлях до магазину, гуляючи тихими вуличками. Повітря було свіже, і вона глибоко вдихнула його, намагаючись заспокоїтися.

 

Коли вона зайшла до невеликого супермаркету, в приміщенні було майже порожньо. Вона неквапливо йшла між рядами, вибираючи продукти, поки не почула знайомий голос:

 

— …ні, я не впевнений, що це хороша ідея…

 

Емілія завмерла. Серце підскочило до горла. Вона обережно виглянула з-за полиці з солодощами й побачила Тао.

 

Він стояв біля каси, тримаючи в руках пляшку води, а поряд із ним — Міна. Вона говорила щось тихо, дивлячись на нього з легкою посмішкою. Емілія хотіла розвернутися й піти, але було вже пізно — Тао її помітив.