Читати книгу - "Яр"

— Що сталось?

Яким простяг мені ремінний конячий повід, що ним було припнуто наш «бутерброд». Довкола напувала темрява, але голос у Якима був такий промовистий, що мені стало моторошно. Яким сказав:

— Щоб не заснути, одв'язав повід од куща й прив'язав собі за руку... А тоді дивлюсь — один кінець так і є на руці, а другий... у воді плаває... І коли воно сталося?.. Наче й не засинав...

Такого розгубленого я його досі ніколи не бачив. Я почувався винним ще дужче від Якима, адже якби сам не заснув і раніше прийшов його змінити на варті, цього могло не статись. Наш із такими муками зроблений плотик не зник безвісти, ми його бачили, він крутивсь у водоверті метрів за тридцять від берега, лишаючись для нас недосяжним. Температура води не перевищувала п'яти-шести, градусів: між берегом і «бутербродом» так само крутилося кілька чималих крижин.

Яким був такий нещасний, що я почав його заспокоювати, навіть зібрався на силі сказати, що почуваю себе більш винним від нього. Яким не належав до тих людей, котрих доводиться заспокоювати або втішати. Просто раніше з ним ніколи не приключалося нічого подібного, він умів передбачити кілька ходів наперед. Єдиним його недоліком було те, що Яким у хвилину невдачі замикався в собі. Тоді він ставав просто неможливим.

Тепер цього не сталось. Ми дочекалися ранку, наварили каші й поснідали, а коли знову зібрались до річки, щоб на місці обміркувати свої подальші дії, я помітив на тому березі Ципльоночка й силою примусив Якима присісти. Ципльоночок був метрів на двісті нижче від нас. Він стояв при самій воді й дивився на наш плотик, що незбагненним чином пристав до протилежного берега.

Ципльоночка цей факт ошелешив не менше, ніж нас. Він довго обстежував плотик, роздивлявся його з усіх боків, потім обережно заліз на нього, ще й погупав. Тоді стрибнув з плотика на берег, пройшовся піщаною смужкою вниз і вгору, повернувсь назад і прикладом карабіна попхнув плотик на глибоке. Наш «бутерброд» неохоче крутнувся навколо своєї осі двічі або тричі й ще неохочіше поплив униз. А Ципльоночок, викуривши цигарку, кинув недопалок у Нілгиси й важким кроком поплентав услід за «бутербродом» вузькою піщаною смужкою. Та метрів через півтораста він раптом вихопився на перший-ліпший пагорок, приставив долоню козирком до очей і довго вдивлявся в заболочену долину річки.

Яким сказав:

— Мабуть, вирішив, що ми переправилися на той берег, покинули пліт і подалися далі суходолом.

Я не мав іншої версії, тому не заперечував. Ми сиділи за кущиками північної березки й дивилися вслід Ципльоночкові доти, поки його постать перетворилась на крапочку й геть розтанула в далині. Тоді я спробував розгледіти, чи далеко заплив наш «бутерброд», але його ніде не було видно. Ми крекчучи підвелися й пішли в берег збирати матеріал для нового плотика. Усе доводилось починати від порога.

Я сказав Якимові:

— Знаєш, мені здалось, ніби за поясом у Ципльоночка стримить сокира.

Яким не зреагував на мою репліку. Він був суворим реалістом і свідомо уникав говорити про нездійсненні речі. Я його любив і шанував ще й за це. Я вибирав у кущах найдовші лозинки й виламував їх при самій землі, щоб крутити з них мотуззя. Тепер, напровесні, мої поморожені пальці тріскались, кривавились і страшенно боліли.

Це було в кінці березня, через півроку після того, як ми, полишивши Яр, пішли на захід, щоб більше не вертатися. Я вже втратив лік і тим селам та містам, де ми тимчасово спинялися, і тим людям, із якими так чи так довелось мати справу. Моїм останнім притулком став Львів. Колись я багато читав про це стародавнє українське місто, ще більше чув про нього, але й не підозрював, що воно таке чарівне і своєрідне, зовсім не схоже на інші наші міста.

Я замешкав у Підзамчому, у дрібненького й висхлого, але ще жвавого діда Перевери, колишнього залізничника. Дід видався допитливий і щоразу, коло я приходив додому раніше й сідав щось почитати, бодай трохи пом'якшити скам'янілу душу, — він примотався й починав свої нескінченні запитання про українців-дніпрян, про їхнє життя, про колгоспи та інші речі, які його цікавили. І, незважаючи на мою відлюдність, бо я всіляк уникав людей і чужався їх, — я, сам собі не вірячи, заходжувався докладно розповідати дідові й про звичаї моїх краян, і про їхню говірку, і про все, що його хвилювало.

Щоразу, коли чув щось, досі не чуване, старий Перевера кликав у свідки дружину:

— Агій, жінко, чула-си, що каже пан професор? Пане професоре, то є такі саміські люди, як і ми, ге? Я-м пак мислив, же тоті вкраїнці не є українці, лиш москалі. Бо як прийшло сюди в тридцять дев'ятому совітське військо, то всі ґеґекали по-московськи. Й-о-о! Але ж і москалі там є?

Я відповідав, що так, є, але наших, українців, значно більше, надто по селах, і що львівська говірка різниться від говірки полтавської не дужче, ніж полтавська — від чернігівської. Ця тема була мені добре знайома, і хоч вона викликала неприємні спогади й асоціації, однак я розповідав і розповідав цікавому дідові все, що знав і що тямив.

Перевера прозивав мене професором, бо я працював у початковій школі й, крім того, давав приватні уроки кільком учням з тих родин, що і в найлихіші часи не втратили смаку до просвіти. Я вчив дітей читати й писати, однак ця робота вже не приносила мені втіхи, як колись, два роки тому. Десь далеко, за сотні й сотні кілометрів, за вогняними валами фронтів лишилося маленьке містечко Яр, майже село, де я народився, де лишилась моя пуповина й усі ті люди, яких я любив і які любили мене.

Часом душу полонила така ностальгія, і все починало здаватися таким простим,