Читати книгу - "Яр"

двох одне — або труни, або нічого, він, звичайно, віддав би перевагу нашим трунам.

Та поки що намагався залякати нас.

Минулого разу нам пощастило ошукати Ципльоночка, але, як казав Яким, двічі одним козирем не ходять; ми не мали права повторятися. Ципльоночок горлав:

— Греби к моему берегу, мандавошки!

І манив нас помахом карабіна.

Ципльоночок був у доброму, під коліна, кожусі, підперезаному військовим ременем, у вушанці з піднятими вухами й теплих штанях, заправлених у добрі прості чоботи. Це все я бачив неозброєним оком і розумів, що так одягнена людина може витримати будь-який холод. Єдине, чого я не розумів, — яким чином Ципльоночок знов опинився на нашому сліді, та ще й пішки, та ще й сам, без напарника. Ми тихо перемовлялися з Якимом — Ципльоночок не міг нас чути. Яким докинув:

— Навіть без пса...

Іншим разом ці слова викликали б неприємні асоціації, але тепер доводилось думати про значно важливіше. Перед зустріччю з Ципльоночком я згадав про Бога, який нібито є, хоч і єврейський, тепер же був ладен сам себе заперечувати, хоч те прислів'я перейняв од покійного Кастуся. Ми гарячково шукали рішення, але марно. Течія тут була слабенька, і все ж нас помалу зносило вниз. А Ципльоночок ішов своїм берегом і рішуче махав до нас карабіном:

— Греби, гварю, мандавошки, греби сюда!..

Ми з Якимом почали вдавати, ніби гребемо, та скоріше гальмували «бутерброд» своїми мітлами. До нашого берега було метрів із десять. На вимогу Ципльоночка ми розвернулись обличчям до нього, та все-таки потроху наближались до нашого берега, принаймні так нам здавалося. Нас урятувала сама доля. Ципльоночок увесь час ішов паралельно з нами, та по якомусь часі пригальмував рух, і тоді я сказав Якимові:

— Там болото...

Ми придивилися до Ципльоночка пильніше. Протилежний берег, досі урвистий, раптом понижчав, певно, там-таки було болото. Ципльоночок занервував, повернувся назад, і ми на кілька хвилин утратили його з поля зору. Яким засичав на мене:

— Греби ж, греби!..

Ципльоночок знову з'явився на березі, але вже не навпроти нас, а значно позаду: поки він гарячково шукав обходу, ми встигли вигребтись на трохи швидшу течію. Ципльоночок пробіг іще зо два десятки кроків понад грузьким берегом і знову зник, тоді виринув на тому самому місці й загорлав несвоїм голосом:

— Остановись, растудны вашу в три мандавошки мать!..

Але це вже був глас вопіющого, бо відстань між нами швидко зростала. Ципльоночок це збагнув, скинув карабін і тричі вслід нам вистрілив. Кулі продзижчали зовсім далеко, я навіть засумнівався у стрілецьких здібностях Ципльоночка, чия постать швидко меншала на лівому березі.

— Якби випливти на стрижень, хай би він тоді за нами гнався, — сказав Яким.

Але ми не зважилися б випливати на стрижень не тільки через те, що не мали весел чи бодай міцної жердини; ми не були певні в міцності нашого «бутерброда».

Цілий наступний день ми пливли без перепочинку, тримаючись правого берега, і найдужче остерігалися закрутів, які могли всупереч нашому бажанню винести нас на стрижень. А там, на середині річки, вода бурунилася й кипіла, ще й досі траплялись поодинокі крижини, великі й малі. Несло всіляке сміття й навіть цілі кущі, певно, вимиті повінню. Можна було вважати, що ми втекли від запеклого тюремника, але не мали права розслаблюватися. Тепер найкраще було б пристати десь до низького піщаного берега й заночувати просто на нашому «бутерброді», але тут ми не могли розвести багаття: бува Ципльоночок і досі біжить назирці? Покинути ж пліт ми також боялися: вода вночі могла піднятися й віднести його. І все-таки ми не мали іншого виходу. Ночами тривали міцні морози, і ми мусили розвести багаття.

— Чергуватимемо біля «бутерброда», — запропонував Яким.

Я нічого не міг заперечити. Припнувши «бутерброд» шкіряним конячим поводом до непевних кущиків, ми швиденько назбирали палива. Яким побрав його й пішов шукати невидимого від берега місця, а я лишився стерегти «бутерброд». Від цілоденного напруження руки й ноги здавалися чужими, страшенно хотілося їсти, а ще дужче — спати, бо виснажений голодом і втомою організм намагається сам себе рятувати сном. Я сів на кущ і відразу почав засинати. Щоб не втратити самоконтроль, мусив походжати вздовж берега туди й сюди. Над річкою вже сутеніло, Мокрий пісок швидко замерзав, такої ночі ми без вогню не змогли б витримати.

Протилежний берег був низький і пустельний, певно, і досі заболочений. Ми мусили дякувати проклятій колимській землі за її нескінченні болота, які сьогодні врятували нас. Ми були б їй ще дужче вдячні, якби вона прийняла в своє лоно того падлючного чоловіка, що добровільно переслідував нас уже котрий місяць. Але шансів для виживання в нього було більше, ніж у нас: і тепла вдягачка та взувачка, і повен рюкзак найкращого харчу, і зрештою, той його карабін, який і далі стрілятиме по мені та Якимові, а не в його, Ципльоночкове переповнене злоби серце.

Міркуючи про все оте, я таки непомітно заснув, і добре, що це сталось навстоячки: я впав і прокинувся. Незабаром прийшов Яким і показав мені рукою на горб трохи нижче від цього місця:

— Там з горба сам побачиш вогнище. Воно в ярку.

Я ще раз перевірив міцність припону й потяг ноги на гору. Мене відразу здолав сон, тільки-но я встиг підкласти хмизу в багаття й сісти. Не знаю, скільки я спав, та прокинувся від одчуття якоїсь небезпеки. Вогонь погас, не було навіть жару в попелі, а кресало завжди тримав при собі Яким. Та мені було зараз і не до кресала. Я схопився й побіг до річки, переслідуваний лихими думками.

Якима я побачив одразу — на світлішому тлі річки його постать вимальовувалася чітко, але в ній було щось таке, що посилило мою тривогу. Я спитав: