Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Запис чотирнадцятий. На сторінках багряного зошита, розташованих справа, в різні періоди дня з’являється м’яке, сутінкове світіння, на кшталт того, що сходить на пшеничні та ячмінні поля на заході сонця в кінці літа; проте воно більш невловиме, більш заспокійливе для очей, тоді як сторінки з лівого боку породжують світіння, що наводить на думку про морозний зимовий день.
Запис сімнадцятий. Минулого тижня я зненацька виявив, що в багряний зошит можна ввійти, чи, радше, він слугує пристроєм для входження в уявні простори, настільки живі й матеріалізовані, що вони набувають вигляду реальності. Отже, це не просто збірка сторінок для читання й нотування слів, це locussolus, мікроскопічна щілина у Всесвіті, здатна розширюватися, аби пропустити в себе людину, котра притисне зошит до свого обличчя та із заплющеними очима вдихне запах паперу[51].
Мій приятель В. попередив мене про небезпеку таких-от імпровізованих екскурсій, однак, зробивши це відкриття, як можу я опиратися спокусі повсякчас входити в ці інші світи? Я зібрав собі дещо на обід, кинув кілька речей у невелику дорожню сумку (светр, розкладна парасоля, компас), а потім потелефонував В. і повідомив, що вирушаю. Гадаю, що В. постійно хвилюється за мене, але ж він значно старший від мене (йому нещодавно виповнилося сімдесят), і, можливо, він втратив смак авантюризму. Він побажав: «Щасти тобі, телепню», а я розреготався в слухавку й повісив її. Досі я ніколи не залишав дім більше ніж на 2–3 години поспіль.
Запис двадцятий. Радий повідомити, що в багряному зошиті міститься страшне прокляття на тих, хто коли-небудь заподіяв мені зло.
Запис двадцять третій. Не все в багряному зошиті таке, яким видається. Нью-Йорк у ньому не завжди збігається з реальним Нью-Йорком. Трапилося, що, прогулюючись по Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці і, повернувши за ріг, за яким мала бути Друга авеню, я опинився в південній частині Центрального парку поблизу Колумбового кільця. Ймовірно, це сталося тому, що я знаю ці місця краще за інші міські вулиці, адже я на початку літа вселився в квартиру на Східній Дев’яносто восьмій, сотні разів ходив через Центральний парк відвідати дідуся й бабусю, помешкання котрих на Західній П’ятдесят восьмій вулиці також виходить на Центральний парк. Це географічне відкриття свідчить, що багряний зошит – суто персональний пристрій для кожного власника, і не існує двох ідентичних зошитів, навіть якщо їхні обкладинки однакові. Спогадам не властива безперервність. Вони стрибають із місця на місце і проходять через тривалі періоди часу з багатьма проваллями, і, зважаючи на явище, яке мій зведений брат називає квантумним ефектом, численні й часто суперечливі події, занотовані в багряному зошиті, не утворюють послідовного перебігу. Вони, радше, розгортаються як сни – тобто з логікою, що не завжди очевидна.
Запис двадцять п’ятий. На кожній сторінці багряного зошита міститься мій стіл і весь інтер’єр кімнати, в якій я тепер перебуваю. Хоча мені часто хочеться взяти зошит із собою на прогулянку містом, я все ж не наважуюся забрати його зі столу. З іншого боку, коли я входжу до простору багряного зошита, я, здається, завжди ношу його із собою.
Так почалося друге Фергюсонове плавання озером, його Вальденським ставом[52] самотньої словесної роботи й 7–10 годинами писанини щодня. Це обернулося тривалим і безладним сплеском, з частими поринаннями, виснаженням рук і ніг, однак Фергюсон мав природжений дар стрибати в глибокі й небезпечні води, коли рятувальників поблизу не було. Знаючи, що подібної книжки ще не було і що вона ніколи навіть не була придумана до нього, Фергюсон мусив навчитися методики справи, яку він робив, саме в процесі цієї справи. Як це було з усім іншим, написаним ним, він відкинув більшу частину наявного матеріалу, скоротивши число записів, зроблених ним із початку червня до середини вересня 1966 року з 365 до 174, що в кінцевому підсумку заповнило сто одинадцять надрукованих через два інтервали сторінок, через що його друга збірка оповідань була дещо менша за обсягом від першої; і, коли вона ще більше скоротилася на восківках видавництва Gizmo, надрукована через один інтервал, увесь текст складав п’ятдесят чотири сторінки – рівне число, що позбавило Фергюсона обтяжливої необхідності писати ще один автобіографічний твір.
Він любив своє невелике помешкання, зняте на гроші за мовчання, і протягом першого літа проживання там у 1966 році, поки Джоанна друкувала його твір «Мандри Мулігена», а Фергюсон у поті чола писав «Багряний зошит», він продовжував думати про десять тисяч доларів і про те, як лукаво й двозначно його дід пояснив суть «дару» його доньці Розі, зателефонувавши їй додому наступного ж дня, коли Фергюсон познайомився з Біллі та Джоанною Бест, і повідомив Розі, що започаткував власний неофіційний аналог Фонду Рокфеллера, тобто Фонду Адлера для сприяння творчості, і що він щойно призначив премію в десять тисяч доларів своєму внукові, аби заохотити його письменницьку діяльність. Фергюсон подумав: Що за гігантська купа лайна, і все ж як цікаво, що людина, присоромлена до сліз, яка виписала чек задля компенсації своєї провини, може повернутися наступного дня і вихвалятися своїм вчинком. Схибнутий, тупий стариган; однак наступного понеділка, телефонуючи матері з Принстона, Фергюсон мусив стримати регіт, почувши, що сказав її батько, то було неймовірна самореклама, самовдоволене роздмухування власної небаченої щедрості. Коли мати відповіла: Поміркуй-но, Арчі, – спершу стипендія Волта Вітмена, а потім цей небачений дар від твого діда, Фергюсон відказав: Знаю, знаю – мені таланить найбільше за всіх, свідомо повторивши слова, сказані Лу Герігом на стадіоні Yankee Stadium, коли він довідався, що вмирає від хвороби, яку назвуть його іменем[53].
Мати відповіла: Саме так, спритно влаштувався. Так, певно, спритно влаштувався, а яким би чудовим і прекрасним здавався цей світ, якби ти так уважно не придивлявся до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «4 3 2 1, Пол Остер», після закриття браузера.