Читати книгу - "Ходіння по муках"

було сказано, що Рощин відчисляється в розпорядження військово-революційного штабу Катеринославського району.

— Переконливо для тебе? (Рощин кивнув). От і прекрасно. Скажи — що тебе привело в цю компанію?

— Це — формальний допит?

— Формальний допит, угадав. Не знаючи людини, довіритись не можна, та ще в такій важливій справі. Згодний? (Рощин кивнув). Деякі довідки про тебе навів… Невтішно: ворог, запеклий ворог ти, браток…

Рощин зітхнув, відкинувся на койці. За чорним вікном, де відбивався вогник свічки, проносилась ніч, темна, як вічність. Йому стало спокійно. Тіло м’яко погойдувалось. За ці три доби, проведені майже без сну, починався третій допит і, видно, останній, остаточний. Кінець кінцем, яку правду він міг розказати про себе? Складну, заплутану і каламутну повість про людину, виштовхану невідомими людьми з старого дому — з тієї вулиці, де він народився, з свого царства. Але чи так воно? Чи не сам він узяв себе, за карк і викинув на смітник? Чого він, власне, злякався? Що він, власне, зненавидів? Чи дуже потрібний був йому для щастя і старий дім, і старе затишне Царство? Чи не примари це його хворої уяви? Коли згадати — нічого розумного не знайдеш у його вчинках за Цей рік, і нічого виправдуючого. Тут, в купе, не суд з присяжними засідателями і красномовним адвокатом, що стріпує романтичною гривою. Тут віч-на-віч треба зробити майже неможливе — розказати правду, не про вчинки маленької людини, — це не має значення в цій розмові, — але про свою велику людину… Тут ти і підсудний, і сам собі суддя… І не має значення і практичний висновок з цієї розмови, якщо вже дійшло діло до великої людини…

— Що ти там бурмочеш, говори вже вголос, — сказав Чугай.

— Ні, я не ворог, це надто просто, — промовив Рощин, тулячись потилицею до спинки койки. — У ворога — ціль, злість, підступність… Хочу запитати вас…

— Давай.

— Я вам потрібен як військовий спец?

Чугай помовчав, розглядаючи його обличчя з глибокими тінями в западинах щік.

— А ти сам як скажеш?

— Думаю, що потрібен, і особливо не батькові, а вам.

— Ти мене краще тикай, мені легше розмовляти.

— Гаразд. Буду тикати.

— Батько сказав, що ти нібито по мобілізації потрапив у Добровольчу армію, переконаний анархіст, і походження начебто підходящого…

— Все це брехня… Походження зовсім не підходящого. В Добрармію пішов своєю охотою. І вийшов звідти своєю охотою.

— Соромно стало?

— Ні… А ти чого мені підказуєш? Я за соломинку не чіпляюсь, — давно вже на дні… Якби вірити у відплату за гріхи тяжкі!.. Немає у мене навіть цієї втіхи…

— Налютував, чи що, багато?

— Було, було… Все життя я вимагав від себе чесності, моя чесність виявиХась безчестям… І все так, — перевернулося з живота на спину, з білого стало чорним…

— Біографію, браток, розкажи для порядку.

— Скінчив Петербурзький університет… Юрист… Ага, вам треба про походження… Поміщик, з дрібномаєтних. Після смерті матері продав останні крихти — будинок, сад і могили за оградою. Вийшов з полку… Ну, що ще… Був я, як усі хоч трохи порядні люди, лібералом… (Вадим Петрович гидливо скривився). Майбутній революції, звичайно, співчував, навіть під час страйків, — в тринадцятому, чи що, році, — відчинив кватирку і крикнув кінним поліцейським на вулиці: «Кати, опричники…»

Оцим, здається, і обмежилась моя революційна діяльність… Чого було особливо поспішати, коли й так жилося добре… (На цей раз у Чугая здригнулись вусики). Ні, ти мною не гордуй… Я говорю чесно. Я все-таки бокалів з шампанським на банкетах не піднімав за страдницький російський народ. А в сімнадцятому на фронті від сорому й ганьби збожеволів. В окопах два з половиною роки просидів, не подавши рапорту… І шовкової білизни від вошей не носив.

— Заслуга.

— А ти не знущайся, обійдись без цього… (Вадим Петрович зморщив лоба. Глибокими тінями взялося його худе обличчя). Ти скажи: що для тебе батьківщина? Червневий день у дитинстві, бджоли гудуть на липі, і ти почуваєш, як щастя медовим струменем вливається в тебе… Російське небо над російською землею… Хіба я не любив цього? Хіба я не любив мільйони сірих шинелей, вони вивантажувались з поїздів і йшли на лінію вогню і смерті… З смертю я договорився, — не сподівався повернутися з війни… Батьківщина — це був я сам, велика, горда людина… Виявилось, батьківщина — це не те, батьківщина — це інше… Це — вони… Скажи: що ж таке батьківщина? Що вона для тебе? Мовчиш… Я знаю, що скажеш… Про це питають раз у житті, питають — коли втратили… Ах, не квартиру в Петербурзі втратив, не адвокатську кар’єру… Втратив у собі велику людину, а маленькою бути не хочу, — стріляй, коли хоч одному моєму слову не віриш… Сірі шинелі розпорядилися по-своєму… Що мені залишалось? Зненавидів! Свинцеві обручі набило на мозок… В Добрармію йдуть тільки месники, оскаженілі криваві хулігани… «Так за царя, за віру, батьківщину ми гучно гримнемо ура…» І — циганською тройкою за розтягаями до «Яру»…

— Готовий, браток, прямо на лопаті — в піч, — сказав Чугай, і напружений погляд його опуклих очей повеселів. — Що за оказія — розмовляти з інтелігентами! Звідки це у вас — така плутанина в мозку? Адже все-таки руські люди, розумні нібито… Значить, буржуазне виховання. Сам себе загубив! Є він, нема його, — і цього він не знає. Ах, денікінці! Ну, ну, розвеселив ти мене… Як же ми тепер з тобою договоримось? Хочеш працювати не за життя, а за совість?..

— Якщо так ставиш, — буду працювати.

— Без охоти?

— Сказав — буду, значить — буду.

Чугай знову взяв порожню пляшку, тріпнув; подивився під відкидний столик; глянув на багажну сітку:

— Давай уже твого сукиного кота покличемо. — Він відчинив двері і покликав: — Комісар, куди спирт заховав? — І