Читати книгу - "Серед темної ночi"

що воно вже наблизилося, але думка, що це буде ось зараз, цього вечора, що вже почалося, обняла її мов огнем. Не думаючи, не розбираючи, що робить, Левантина кинулась з хижки, вискочила з двору й побiгла аж на другий кiнець села.

Бiгла, нiчого не тямлячи, не бачачи, серед темряви. I враз почула знову той бiль, ще страшнiший, захиталась i впала, не вдержавшися вiд швидкого бiгу. Упала просто животом на якусь колоду, що лежала пiд хатою… Мало не зомлiла з болю.

На щастя, нiхто її там не побачив. Очутившись, пiдвелася i попленталась уже помалу. Сама не думаючи про те, якось забiгла вона аж на той куток, де жила стара баба Олiйничка, її хрещена мати. Пiзнавши її хату, ввiйшла в сiни i не зважувалася йти далi.

— Хто там? — запитала баба з хати i зараз же вiдхилила дверi.Левантино!.. Чого це ти ховаєшся? Левантина вступила в хату i впала бабi до нiг:

— Матiночко-голубочко!..

Новий бiль перепинив її слова…

Вночi Левантина породила кволу дочку…

Стручиха довго дожидалася з хижi Левантини i не могла дiждатися.

— А вже менi ця проклятуща дiвка! Пiде та й сидить, бодай ти там каменем сiла! Ой, пiду зажену так, що аж спотикатиметься!

Пiшла, але хижка стояла вiдчинена, а Левантини не було. Стручиха почала гукати, — не озивається.

— Мабуть, побiгла на вулицю! Тiльки й справляє побiгунцi! Бодай тобi ноги поплутало!

Лягла спати, лютуючи i присягаючись одлатати завтра Левантину так, щоб довго згадувала. Але i вранцi Левантини не було. Сипала тодi прокльонами, мов горохом з решета:

— А, iдолова байстрюча порода! Саме перед жнивами кинула, сучого виводу дiвка! Бодай ти скрутилася i круг свiту пiшла, як ти вiд мене пiшла! Щоб тобi руки покорчило та посудомило, як ти менi роботу кинула!

— Кого це ви так кленете, кумо? — озвалася з вулицi до Стручихи її кума Вiвдя.

— А кого ж, як не ту свiтопоганку Левантину, бодай би її всю болячками взяло? Покинула мене саме в жнива.

— Еге, вже й не вернеться, кумо! — вiдказала Вiвдя. — Кажуть, у баби Олiйнички з дочкою лежить.

— Та невже? От я ж їй дам!.. I хоч робота аж кричала, а Стручиха так i метнулась iз двору.

— Куди ти, дурна? Куди? — кричав Струк, але не помагало: розпалившися, баба бiгла вулицею як скажена. Струк подивився їй услiд, плюнув: — Ну й бiсового заводу!.. З гадючих спинок iзшита!..

А Стручиха тим часом уже була далеко. Вбiгла до Олiйнички в хату така люта, що забула й поздоровкатися з господинею. Левантина лежала на полу, бiля неї дитина. Старенька сухорлява бабуся поралась по хатi.

— А, ти тут, голубочко! — зашипiла Стручиха до Левантини. — Бач, як по-панському вилежуються! Людям жнива, а вони вiдпочивають, нажирувавшися з паничем, та з ляльками панькаються? Що ж, панича чи панночку — яку цяцю набiгали? Бодай би воно тобi попухло!

— Ось слухайте, Секлето, — озвалася до неї поважно бабуся. — Ви не кричiть так! Це вам не своя хата, а чужа. Та й дитини не займайте, бо воно вам нiчим не винне. Воно як янголятко, а ви до нього з нечистим словом. Ось як видужає Левантина, тодi вже з нею будете говорити. А тепер або сiдайте та гомонiть по-людському, або йдiть собi з богом!

— А бодай би вас усiх лиха година забрала! — крикнула Стручиха i прожогом кинулася з хати, грюкнувши дверима так, що й шпаруни посипались.

Уже ж i лаяла вона Левантину кожному, з ким стрiвалася цими днями! Баби похитували головами й казали:

— Боже мiй, який свiт настав! Таке молоде, а таке непоштиве! Як ми були молодi…

I вони починали хвалитися, якi то вони гарнi та звичайнi були замолоду i як тодi все добре було, а не так, як тепер, що парубок iз дiвчиною тiльки моргнули одне на одного — вже й дитину нарядили.

Судили Левантину, глузували з неї, а таких, що жалiли, було мало. Жалiв i парубок один.

Цей один був Зiнько.

Несмiливий з дiвчатами, так вiн i не зважився тодi заняти Левантину, а там заняв її Роман. Ночуючи часом iз ним удвох, вiн помiтив, що той кудись уночi ходить, а одного разу побачив його з Левантиною i зрозумiв, що до неї саме протоптав Роман стежку.

I йому зробилося жалко й сумно…

А далi почали про Левантину та про Романа говорити всячину, надто як той пiшов з села. Зiнько почував, що цьому може бути й правда, i знов йому стало сумно й жалко дiвчини. Стрiвши її одного разу саму, хотiв поговорити з нею. Та вона засоромилася, щось нашвидку вiдказала i втекла. З того часу обминала його.

А тепер вiн дочувся, що сталося. I сам не знав через вiщо, а обняв його такий жаль, мов за сестрою рiдною. Пропала дiвчина! Загризуть її, заклюють. I як же не грiх Романовi, що занапастив її? Занапастив i кинув, бо це вже видко, що вiн до неї не вернеться. За що загине молоде, нiчим не винне життя дiвоче? Йому б красуватися та пишатися, як квiтцi пiд теплим сонечком, а от же мусить гинути.

I дедалi Зiньковi все жалчiше та жалчiше Левантини було. I немов усе кращою та дорожчою вона йому ставала. Вiн i сам не знав, чого це йому так, що вiн не спить ночами i все думає про Левантину. Думає, як би лиховi запобiгти, як би їй допомогти… Але як би ж? Коли б вiн знав!

Пiти в город, знайти Романа, розказати йому про все, посоромити, щоб вiн вернувся та взяв її? Такий Роман, що послухається! Нiчого з того не буде! Та кажуть же, що його й немає в цьому городi, що вже подався кудись.

А без його — хто тепер її вiзьме? Ще добре, коли знайдеться який старий удiвець з купою дiтей, то хоч за їм поневiрятиметься. А то й того не буде. Бо хто ж таких бере?

Але ж хiба то по правдi? Хiба вона така негарна дiвчина? Хiба цього не може бути з кожною? А вона ж ще й сирота: нiкому було її доглянути, напутити, остерегти. Може, вона багато лiпша, нiж якi дiвчата, що чесними замiж пiшли, тiльки що поняла вiри такому… Дак чому ж би не знайшовся такий чоловiк, що взяв би її?

Тому, що не всi так думають, як вiн.

Ну, а вiн думає так, як треба, то… Чому б вiн не мiг її взяти?

Вiн почав думати