Читати книгу - "Вибрані романи"

його до грудей, сказав: «Бережися кісток, Орфею, дуже їх бережися, ти мене зрозумів? Я не хочу, щоби ти подавився однією з них; не хочу, щоби ти помирав у мене на очах, благаючи врятувати тобі життя. Ти бачиш, Орфею, що дон Авіто, вчитель, повернувся до релігії своїх предків. Спадкоємність! А Віктор не може змиритися з тим, що буде батьком. Один не може втішитися, втративши сина, а другий журиться тому, що дружина народить йому його. А які очі, Орфею, які були в неї очі! Як вони палахкотіли в неї, коли вона мені сказала: „Ви хочете купити мене! Ви хочете купити не моє кохання, бо воно не продається, а моє тіло. Забирайте собі мій будинок!“ Отже, я хотів купити її тіло... Її тіло!.. Та ж мені вистачає й мого власного тіла, Орфею, мені цілком його вистачає! Чого я потребую, то це душі, душі, душі! І душі вогненної, такої, яка промениться з її очей, з очей Евхенії. Її тіло... Її тіло... атож тіло в неї чудове, осяйне, божественне; але річ у тому, що її тіло — це душа, душа чиста, душа, наповнена життям, значенням, ідеями! Мені вистачає тіла, Орфею, мені вистачає тіла, бо в мене нема душі. І чи не краще для мене, що в мене нема душі, бо мені вистачає тіла? Я можу доторкнутися до свого тіла, Орфею, можу його помацати, подивитись на нього, але душа? Де вона, моя душа? Чи я її маю? Я відчув, як вона дихає лише тоді, коли тримав у себе на колінах Росаріо, бідолашну Росаріто; коли вона плакала і плакав я. Ті сльози не могли витікати з мого тіла, вони витікали з моєї душі. Душа — це джерело, що відкриває себе лише у сльозах. Та коли людина плаче по-справжньому, вона не завжди відчуває, чи має вона душу, чи не має. А зараз ходімо спати, Орфею, якщо нам дозволять».

Розділ п’ятнадцятий

— Що ти накоїла, дівчино? — запитала донья Ермелінда у своєї небоги.

— Що я накоїла? Те що й ви накоїли б на моєму місці, якщо маєте совість — я в цьому переконана. Він захотів купити мене! Мене купити!

— Візьми до уваги, дівчино, що коли людину хочуть купити, то для неї це набагато краще, ніж коли її хочуть продати, можеш у цьому не сумніватися.

— Він захотів купити мене! Купити мене!

— Але він зробив це у твоїх інтересах, Евхеніє. Він виявив великодушність і героїзм...

— Я не люблю героїв. Тобто тих, які намагаються ними стати. Коли героями стають природно, — це добре. Та коли з розрахунку? Він захотів купити мене! Купити мене, мене! Повірте, я йому відплачу за це, тітко, я відплачу тому...

— Відплатиш кому? Кажи до кінця!

— Тому... нікчемному тупому йолопові. І відтепер він для мене перестав існувати. Так, ніби ніколи й не існував!

— Але які дурниці ти верзеш.

— А ви, тітко, вважаєте, що цей дядько...

— Який? Фермін?

— Ні... Той, який прителіпався сюди з кенаром, має щось усередині?

— Принаймні він має свої нутрощі.

— А ви вірите в те, що він має нутрощі? Облиште! Він порожнісінький усередині, порожнісінький!

— Послухай-но мене, дівчино, перестань базікати нісенітниці й поговорімо розважливо. Забудь про те, що ти верзеш. Я думаю, ти повинна прийняти...

— Але якщо я його не кохаю, тітонько...

— А що тобі відомо про кохання? Ти не маєш досвіду. Ти вмієш грати на фортепіано, але кохати...

— Мені здається, тітонько, ви говорите тільки для того, щоби говорити...

— Що ти знаєш про любов, про кохання, дівчино?

— Але якщо я кохаю іншого?

— Іншого? Отого ледаря Маурісіо, в якого душа не тримається в тілі? Оце ти називаєш коханням? Отого лобуря ти називаєш іншим? Ауґусто — твій порятунок і лише Ауґусто. Такий витончений, такий багатий, такий добрий...

— Можливо, за те я його й не люблю, що він такий добрий, як ви кажете. Мені не подобаються добрі чоловіки.

— Мені також, дочко, мені також, але....

— Але що?

— Але одружуватися треба з ними. Для того вони народжуються і для того стають добрими — щоб одружуватися й створювати родини.

— Але якщо я його не кохаю, то як я з ним одружуся?

— Як? Одружишся та й годі. Хіба я не одружилася з твоїм дядьком...

— Але ж, тітонько...

— Тепер я ставлюся до нього дуже добре, та коли виходила за нього заміж, то аж ніяк не була певна, що кохаю його. Ти зрозумій, кохання — штука, вигадана у книжках, його винайшли тільки для того, щоби можна було говорити й писати про нього. Поетичні дурниці. Позитивна суть — у шлюбі. Цивільний кодекс не говорить про кохання, але він багато говорить про шлюб. Усі балачки про кохання — це не більш, як музика.

— Музика?

— Так, музика. І ти вже знаєш, що музика лише тоді приносить користь, коли її викладають, аби заробити собі на життя, і якщо ти не скористаєшся з тієї нагоди, яка тепер тобі випадає, то дуже нескоро зможеш вийти зі свого чистилища...

— Ну то й що? Хіба я у вас щось прошу? Хіба не заробляю собі на життя? Я вас обтяжую?

— Не спалахуй, дівчино, як сірник, і не кажи таких речей, бо ми й справді посваримося. Ніхто тобі нічого такого не каже. І все, що я кажу тобі й що тобі раджу, — це для твого ж таки добра.

— Атож, для мого добра... для мого добра... Для мого добра пішов сеньйор Ауґусто на свій героїчний учинок, для мого добра... Героїчний учинок, героїчний учинок! Купити мене... Захотіти мене купити... мене, мене! Шляхетний учинок, скажу я вам, учинок... гідний справжнього чоловіка! Чоловіки, тітонько, я вже в цьому переконалася, істоти грубі й брутальні, їм бракує делікатності. Вони не можуть зробити жодного доброго діла, щоби не образити жінку...

— Усі?

— Усі, усі! Усі ті, кого справді можна вважати чоловіками, звісно.

— Он як!

— Бо всіх інших, які не є брутальними егоїстами, не можна вважати чоловіками.

— Чому?

— Бо вони більше схожі на жінок, аніж на чоловіків.

— Облиш свої дивні теорії, дівчино.

— У цьому домі неважко заразитися теоріями.

— Але чогось подібного ти від свого дядька ніколи не чула.

— Ні,