Читати книгу - "Король болю"

своїми побратимами також втрапив у полон до людоїдів. Точніше, до циклопа.

— Чув, — жваво відповів той, — колись я був спудеєм і вчив грецьку, тому читав Гомера.

Він був потвора страшна, на людину, що хлібом живиться,

Зовсім не схожий, скоріше скидавсь на гірську верховину,

Лісом порослу, яка серед скель височіє самотньо[35], —

процитував Массарі.

Казимир напружив пам’ять і також відповів цитатою:

Відчув-бо я духом.

Мужнім, що стріну людину, одягнену в силу могутню.

Дикого велетня, що ні законів, ні правди не знає.[36]

— Все правильно, — зрадів венецієць, — хто б міг подумати, що я почую ще колись рядки з цієї прекрасної поеми...

— Перед тим в розпачі ви цитували Святе Письмо, — зауважив Казимир.

— Дурниці, — різко заперечив той.

— Але я чув...

— Вам здалося. Я вже казав, Господь нас покинув, тому нам не залишається нічого іншого, як покинути Господа. І насолоджуватися грецькою, чорт забирай...

Тут він глибоко вдихнув повітря і повільно, смакуючи кожне слово, прочитав:

З Кріту ти сюди завітай, богине

В храм святий, де яблунь квітучі віти

Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине

Ладану подих...[37]

В печері й справді хтось раптом з’явився. Тільки навряд чи це була Кіпріда, до якої зверталася у своєму вірші Сапфо. Вгледівшись, Казимир впізнав постать стрида, що знущався над підвішеним полоненим. Від спогаду найманця охопив жах, але прикусивши губу, він продовжив спостерігати.

Слідом за прибулим з’явилося ще двоє, які несли досить об’ємну річ. За мить, стало зрозуміло, що це казан. Перемовляючись короткими гортанними звуками, стриди залили в нього воду з діжки, а тоді заходилися розпалювати під ним вогонь. Коли вогонь розгорівся, усі троє вийшли, але було очевидно, що повернуться вони незабаром.

— Схоже нам випала честь, — нервово хіхікаючи, озвався Массарі, — нас варитимуть.

— Невже немає шансу звідси втекти? — сердито мовив найманець.

— Жодного, жодного, жодного... — зареготав венецієць.

— Заради Бога, Массарі! — гримнув на нього Казимир.

Втім безногого полоненого знову охопило безумство. Цього разу він без упину повторював дивний, схожий на дитячий віршик:

Якщо твоє серце відважно горить,

То в місячну ніч, як земля задвигтить,

На Лев’ячу Голову вийди сміливо

І душу відкрий маловірну для дива.

Під місяць підстав Чашу Сірого Братства

І промінь тоді вкаже шлях до багатства

— Опам’ятайтесь, Массарі! — вдруге гукнув найманець, додавши кілька брудних лайливих слів зі свого щедрого запасу, — опам’ятайтесь, чорт забирай! Я, здається, придумав...

Однак, повторивши свого дурнуватого віршика вдвадцяте, а то й в тридцяте, венецієць захропів.

— Щоб ти здох, скурвий сину! — розпачливо вигукнув Казимир і спробував у темряві вперіщити його ногою.

— Нечесно бити мене в спосіб, у який я не можу бити вас, — раптом буркнув Массарі.

Схоже, що цього разу притомність повернулась до нього швидше.

— Послухайте, добродію, — стишено мовив найманець, відчуваючи, що їх вже почули, — ми не можемо перерізати наші пута, але можемо їх перегризти...

— Ви жартуєте?

— Я схожий на блазня?

— Звідки мені знати? Я вас не бачу...

— Це наша єдина можливість!

Раптом у Казимира та й, либонь, у венеційця в жилах похолола кров. Зачувши їхні голоси, у печеру забіг, тримаючи в руках смолоскип, один зі стридів і хутко опинявся біля них.

Найманець тепер мав змогу розгледіти його обличчя. Воно було схоже на людське, щоправда, лоб виявився занадто вузьким, а нижня щелепа занадто масивною. Очі ховалися в глибоких западинах, над якими густо кущилися брови. Ніздрі людоїда по-звірячому роздувалися, що свідчило, мабуть, про неабияке роздратування.

Вдивившись Казимирові в очі, стрид промовив кілька коротких незрозумілих звуків і сердито змахнув вогнем в того просто біля носа. Як можна було збагнути, все це означало наказ сидіти тихо й не турбувати їх балаканиною. Так само людоїд пригрозив і Массарі. Впевнившись, що ці двоє його зрозуміли, стрид знову подався геть.

Майже чверть години жоден з полонених не промовив ані слова. Врешті, найманець знову прошепотів:

— Пане Массарі, заради Бога... Перегризіть цю проклятущу мотузку на моїх руках. Як тільки руки будуть вільні, я одразу ж звільню вас.

— І що тоді? — понуро перепитав венецієць.

— Звісна річ, втечемо, — Казимира все більше дратував його тон.

— Ви можливо й втечете. А я? Бачили ви колись, щоб хтось тікав, не маючи ніг?..

— Клянуся, Массарі, я вас не залишу.

— Е, ні... Мені інше потрібно.

— Що?

Венецієць глибоко й гірко зітхнув.

— Навпаки, — промовив він ще тихіше, аніж було потрібно, — отут мене й лишіть, але позбавте життя...

— Я не почув, — нервово відповів Казимир, — але, чорт із вами, я на все згоден. Обіцяю!..

— Гаразд, — сказав Массарі й обережно присунувся до нього, — спробую.

Наступної миті, зуби венеційця зімкнулись на Казимировому пальці.

— Курва! — вилаявся найманець.

— Даруйте, — перепросив той і сплюнув.

За мить, Массарі знову взявся гризти. Він ще кілька разів випадково вкусив Казимира, але той у відповідь тільки глухо гарчав і вже навіть не лаявся.

Минула година, а може й дві, оскільки час в цій печері протікав поза людськими чуттями. Найманець гадки не мав, чи досяг Массарі хоч якогось успіху. Мотузка й далі міцно стискала руки і, здавалось, протиснувши плоть, вп’ялася йому в самісіньку кістку.

Стрид несподівано повернувся і, ставши до них спиною, почав поратися біля казана. Казимир з жахом уявив, як його і Массарі ці потвори опускають в киплячу воду і гигикають, бачачи, як ті корчаться з болю. Відчай і злість раптом накотилися на нього новою хвилею, змусивши зібрати докупи залишки сил. Найманець стиснув кулаки, вже не відчуваючи, як різкий пекучий біль пронизав зап’ястя. Мотузка, однак, не відпускала.

— Зробив усе, що міг, — прошепотів Массарі.

— Господи чи дияволе, допоможіть мені, — процідив крізь зуби Казимир і втиснув нігті ще глибше собі в долоні.

Невідомо, хто втрутився й допоміг, але тієї ж миті, його пути, здираючи шкіру, ковзнула по руках. Від щастя й надії перехопило подих. За кілька хвилин Казимир повністю звільнився від мотузки і намагався не завити від