Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

глибину парку, туди, де він з’єднувався з парком Мазепи.

З обійстя Кочубеїв і нісся тієї чарівної місячної ночі набат…

Тоді ще ніхто не знав, що саме тієї диво-ночі, почався тернистий шлях Мотрі Кочубеївни, який згодом стане її хресним шляхом на Голгофу. І треба було пройти це випробування долі і нести свій хрест – терпеливо зносячи страждання, а подекуди й глум – дівча у діда закохалося! Де це бачено, де це чувано!

І шлях той Мотря, а вона ж була тоді ще просто Мотрононькою, сама вибрала. Але хіба вона знала, до чого приведе її кохання, що для неї було святим і непорочним.

«Складні взаємини в Івана Мазепи (не тільки у державних, а й в особистих стосунках) склалися з Василем Кочубеєм, генеральним суддею».

Так чи не делікатно, дещо обтічно пишуть історики про ті «складні відносини», що закінчилися для генерального судді плахою, на яку він покладе свою сиву голову.

«Мотря Кочубеївна народилася у 1688 році і, коли їй виповнилося 16 років, почала небайдуже ставитись до Івана Мазепи (йому було 65 років)» – так починається не одне дослідження тернистої долі дочки генерального судді і першої красуні Батурина.

«Мотря щиро і палко покохала Мазепу, як тільки може кохати вперше молода дівчина – до повного засліплення розуму, не хотіла чути про жодні обмеження своєї любові, не хотіла чути про жодні компроміси. Вона поставила на вівтар усю себе: розірвала стосунки з батьками й навіть пішла на ганьбу, залишивши рідний дім задля гетьманських покоїв…» (В. Ракшанов).

«Любов Мотрі Кочубеївни й Івана Мазепи – це та любов, що не знає ні старості, ні інших меж, любов молодої дівчини, яка покохала до безтями, до повного засліплення розуму пристрастю» (В. Різниченко).

Бо покохала дівчина Мазепу «не за гроші та багатства – вона була дочкою одного з найзаможніших людей в Україні, не за почесті або прагнення стати гетьманшею – вона полюбила чистою, як вранішня роса, душею».

Історик Ф. Уманець пише: «Чи була вона очарована розумом Мазепи, чи грандіозністю його планів, чи просто тут виявилась зайвий раз демонічна способність Мазепи подобатись жінкам, – одне можна сказати, що тут не могло мати місце ні розсчот, ні честолюбіє…»

«Любов Мотрі та Івана Мазепи була чиста, мов джерельна вода, як до нічної втечі, так і після. Ф. Уманець наголошує, що коли б щось було, то Кочубей так і заявив би на Мазепу на допиті, щоб ще більше скомпрометувати його. Відомо також, що після їхнього роману Мазепа та Кочубей часто бачилися, бували в гостях один в одного. Читаючи листи Івана Мазепи, можна впевнитися, що відомої межі вони не переступали» (В. Ракшанов).

У поемі Байрона Мазепа, згадуючи свою молодість, палко і гордо вигукує: «Я досить був вродливий тоді. Тепер за сімдесят роки пішли – чи мені боятись слів? Небагато мужів і юнців – васалів, лицарів – зі мною тоді могли посперечатися красою».

І все урвалося…

Не могло не урватися.

Бо далі, як у пісні:

Ой у полі вітер віє,

А жито половіє,

А козак дівчину

Та й вірненько любить,

А зайнять не посміє…

Чому? Та тому:

Ой тим її не займає,

А що сватати має.

Ой тим же він,

Ой та не горнеться,

А що слави боїться…

Гетьман покохав юну Мотрю, вона вже тоді стала для нього щастям, але – недосяжним. Почуття до дочки свого товариша довгий час тримав при собі. Кочубеїв, аби зайвий раз помилуватися їхньою донькою, став частіше відвідувати – щоб любити її очима. Але намагався нічим не видати себе. Ще нашкодить дівчині. Та коли дізнався, що й Мотря ним захоплена, вирішив відкритися дівчині. Він їй відкрився, у відповідь – вона йому відкрилась, і обоє як над світом Божим злетіли – на крилах кохання.

В етнографічних матеріалах та в інших відповідних збірниках, словниках тощо можна вичитати (дозвольте нагадати, бо обряд цей вже нині забувається), що кумівство – один з видів духовної спорідненості, звичай обрання народженій дитині «других батьків» – її опікунів та покровителів. За принципом: одна пара батьків (рідних) добре, а друга (обрана) ще краще. А там де краще, шкоди ніколи не буде.

Це сьогодні кумівство якось поволі забувається, виходить з ужитку, а колись… А сотні років тому – це було щось. Чи навіть ще й більше. Корені кумівства сягають часів первіснообщинного ладу, коли роль батька не була ще вирішальною і рідний брат матері брав на себе обов’язки захисту і виховання дитини своєї сестри. Пізніше християнська церква виробила обряд хрещення дитини, себто прилучення її до віри за допомогою кумів, або хрещених батьків. Хрещення відбувалося в церкві урочисто, хоча інколи з тих чи тих причин і в батьківській хаті. (Автора цих рядків, коли йому вже виповнилося шість років, теж хрестили вдома, в хаті батька-матері у тисячу дев’ятсот сорок другом році – раніше, «за совітів», це заборонялося робити – антирелігійна боротьба. А коли село окупували німецькі війська, в селі з’явився священик і тихенько, пізно увечері за завішеними вікнами, щоб не дізналися окупанти, хрестив дітей, часто вже й переростків – так було охрещено й мене, за щільно завішеними вікнами. Після хрещення відбувся традиційний обід, в нашому випадку вечеря, в якій взяли участь запрошені на хрестини, але вечеряли – з оковитою, звісно, – тихо, без шуму-галасу, аби поліцаї, які вже тоді владарювали в селі, нічого не запідозрили.)

Після цього акту рідні та обрані батьки називали одне одного кумом, кумою, а по відношенню до дитини (хрещеника) вживалися церковні терміни – хрещений батько і хрещена мати.

Зазвичай кумів буває одна пара, хоча трапляється, що й кілька – це не забороняється. Але головними тоді вважаються перші (старші куми), а інші – молодшими.

Осіб, які брали участь в обряді та обіді на честь хресника (хрещениці) називали прикумами. У куми запрошували різних людей – від близьких родичів до далеких, а також сусідів чи приятелів – за відсутністю родичів. Відмовлятися, коли до когось приходили з хлібом-сіллю запрошувати (кликати) в куми, не прийнято було.

Між рідними й обраними батьками встановлювалися особливо дружні стосунки. А коли в родині не було когось з рідних батьків, хрещені батьки заміняли рідних, виховували хрещеників, брали на себе не тільки моральні, а й матеріальні обов’язки. Тож хресники, які ставали дорослими, повинні були виявляти всілякі знаки поваги та вдячності хрещеним батькам – відвідувати їх на свята, надавати при