Читати книгу - "Чарунки долі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Москву мали спалити французи, як Рим зруйнували варвари. Цей стратегічний крок лише на перший погляд має військово-політичний характер. Прихований сенс віддання Москви на поталу Наполеоновому війську полягає в уподібненні російської столиці до Риму, а французької армії до зграї варварів. Кутузов постає перед нами не як полководець, а як міфотворець.
Мені можуть закинути, що на початку XIX сторіччя французів у Росії аж ніяк не трактували як варварів. Деякі представники російського суспільства навіть не могли сприймати їх як ворогів. Та річ у тім, що опозиція варварства і культури тут є лише обгорткою глибшої опозиції, а саме протистояння західного і східного християнства. Французи є представниками чужинного прочитання християнського міфу, їхня ворожість має насамперед не культурний чи політичний, а релігійний характер. Тому справжній Рим не там, наприклад, у Парижі або в реальному Римі, а тут, у Москві. Той, хто підняв руку на Москву, уподібнюється до поганця, який підняв руку на християнство. Москва ототожнюється з Христом, ворог — із Антихристом.
Специфіку російського православ’я зумовлює мазохістсько-діонісійське прочитання центрального наративу християнства — оповідки про життя, смерть і воскресіння Христа. Всю так звану російську духовність пронизує акцентування страждань на хресті й жах перед смертю Бога. Російська релігійна свідомість зачарована міфом про те, що Бог сам офірує себе. Чомусь ніколи не помічають істеричного, самогубного мазохізму Достоєвського в історії про Великого Інквізитора. Правда не тільки в тому, що Христос страждав і помер на хресті, аби потому воскреснути, але й у тому, що так буде завжди. Цей світ — долина скорботи, страждання — його закон. І навіть велика подія Другого Пришестя цього не змінить.
Дуже точно схоплює цю особливість російської версії християнства в його відмінності від західного християнства Васілій Розанов у творі «Темний лик. Метафізика християнства». На думку Розанова, західне християнство почуло слово Христа, але не помітило його обличчя. Лише Схід побачив Христове обличчя, сповнене нескінченного суму. І цей сум такий солодкий для російського народу, що він не проміняє його на щастя, яке дарує цивілізація.
Отже, російська свідомість — це страждальна свідомість. І вже стає несуттєво, за що страждати: за віру, за батьківщину, за царя, за комуністичну партію, за Сталіна чи за чергового президента. Страждання стає самоціллю.
Саме тому найвище досягнення західно-християнської етики, категоричний імператив Канта збуджує в російській свідомості однозначно негативну реакцію, яка сягає апогею в російській релігійній філософії. Один із її засновників, Владімір Соловйов, наполягає на залежності етичного питання від метафізичного й не приймає безумовності моралі, яка пронизує засадовий закон практичного розуму, або категоричний імператив. Відповідно до нього завжди треба чинити так, аби кожен вчинок був підпорядкований закону, який може бути визнано обов’язковим для всіх. Російська філософія не приймає саме цієї безумовності морального принципу.
Ця позиція має два тісно пов’язані аспекти. Перший я назвав би об’єктивно-метафізичним аспектом, а другий — суб’єктивно-психологічним.
Почнімо з першого. Соловйов наполягає на тому, що не метафізичне пояснення світу має спиратися на моральну позицію, а навпаки, метафізична картина світу має обґрунтовувати моральну теорію. Але це означає, що у випадку руйнації метафізичної картини відповідну моральну систему також має бути знищено. Саме в цьому сенсі варто розуміти вислів Достоєвського про те, що все дозволено, якщо немає Бога. Небезпека знищення моралі стає набагато серйозніша, якщо носієм божественності проголошується момент природної дійсності, наприклад, місто.
Перейдімо до другого аспекту. Вимогу категоричного імперативу звернено до автономного, вільного суб’єкта, здатного діяти вільно і своїми вільними діями встановлювати рамки дозволеного для всіх взагалі. Мазохіст не може прийняти цю категоричність морального імперативу. Адже добровільно підпорядкувати всі свої вчинки законові, який буде чинний для всіх, означає позбавити себе змоги вільно обирати власне страждання. Страждання не може бути загальним станом, адже той або та, хто страждає, передбачає існування того або тієї, хто завдає страждання. Мазохіст посідає позаморальну позицію, на підставі якої взагалі ніяк не чинять, а дають змогу чинити іншому на шкоду собі. Це позиція жертви, яка дає право вийти за межі морального регулювання. Офірування себе дає право на відплату. Той, хто здатний згубити себе самого, гідний стати катом світу. Диявольське коло жертви й ката замикається.
У цьому диявольському колі фантазія сучасних російських письменників малює справді апокаліптичні картини. В останньому розділі фантастичного роману «Укус ангела» Павла Крусанова ми стаємо свідками Імперської Ради, якою керує російський імператор Іван Чума зі своїми посіпаками під час чергової світової війни, яка триває вже понад сім років. У цю війну втягнуто всі континенти, всі види зброї вже випробувано, вести війну далі, як і перемогти в ній, неможливо. За таких умов обговорюється можливість звернутися по допомогу до містичної зброї, яку герої роману називають Псами Гекати, тварюками нетутешнього світу, головною рисою яких є несамовита лють. Увійшовши до нашого світу лише на сім секунд через кришталеві ворота, вони пожеруть живі душі мільйонів ворогів Імперії, залишивши їхні тіла очікувати на смерть в жахливій агонії. Проте незрозуміло, чи вдасться приборкати цих чудовиськ після жахливого жертвоприношення і чи не скерують вони свою ненаситну лють проти тих, хто покликав їх у цей світ.
Метафора прозоріша за прозору. Геката — богиня необмеженої влади, завжди готова прийти на допомогу тим, хто її покличе. Але наслідки її приходу непередбачувані, її жертвами можуть стати і самі заклиначі. Влада, покликана ними, влада, в якій вони розчинять самих себе, може знищити їх. Вельми принадний проект для мазохістської свідомості: стати жертвою жахливої потойбічної влади, яку покликала у цей світ сама жертва.
Члени Імператорської Ради вирішують поглянути на те, що збираються впустити у власний світ. Картина, що постає перед ними, жахлива. Не всі витримують споглядання цього жаху. Хтось умирає на місці, хтось божеволіє, а хтось пальцями витискає собі очі. Проте імператор Іван Чума вирішує скористатися цими руйнівними силами й опівночі впустити Псів Гекати у світ. Так завершується роман Курсанова. Та чи не розпочнеться так новий етап російської історії?
Добре суспільство,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарунки долі», після закриття браузера.