Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

від кабінету, — сказала відьмочка, — і рухаємось уздовж лівого боку. Я працюю біля кожного офісу й кожної ділянки стіни, а ви розходитесь віялом — частина перекриває коридор, а двоє відслідковують підлогу… і стелю, хтось наглядає за сходами. Щойно його з укриття викине, відразу ж хапайте!

— А що конкретно ти збираєшся робити? — поцікавився майор.

Ірка ухильно похитала головою.

— Побачите. А може, нам узагалі пощастить, тож і робити нічого не доведеться. От візьме він зараз і сам на нічну прогулянку вийде. Ми його відразу ж і схопимо.

— Авжеж, чекай! — зловтішно процідив Серьога. — Не такий він уже й дурень, щоб вийти після всіх ваших розмов!.. — і хлопець осікся, зрозумівши, що бовкнув зайве.

— Що-о?!! — лапа Ментівського Вовкулаки знову вчепилася Серьозі в зашийок. — Ти що, гадюченя! Ти й тут камеру поставив?

Серьога хрипів і мовчав, але з виразу його переляканої фізіономії було видно, що все-таки поставив.

— Чому ти не сказав?!! — закричав майор.

— З якого це дива я маю вам говорити? — прохрипів Серьога. — Ви, он, зі мною навіть не розмовляєте!

Майор наблизив своє обличчя впритул до фізіономії молодшого програміста, його губи, затремтівши стриманим гарчанням, розповзлися в різні боки, оголюючи великі гострі ікла:

— Зараз я з тобою поговорю! Що ти ще для пана компаньйона зробив? Колися, швидко! — він струсонув хлопця так, що в того аж зуби клацнули.

— Нічого, майже нічого, присягаюся! Тільки пістолет! Газовий. Переробив. На звичайний.

Майор заревів від обурення. Його обличчя почало змінюватися, видовжуватися й обертатися на вовчу морду.

Зовсім не здивований таким поворотом подій, Іващенко зробив крок уперед:

— Дозвольте, я візьму свого племінника, пане майоре, — і спокійно звільнивши Серьогу з пазуристих лап вовкулаки, бізнесмен поцікавився в хлопця:

— Де ти поставив камеру?

— Он там, на стінці, під бра!

Важкий ляпас швиргонув хлопця до стіни. Він сповз на підлогу, заразом зриваючи і бра, і камеру.

— Виходить, ми маємо справу з озброєним злочинцем, який знає всі наші наміри, — підсумував бізнесмен. — Нам більше нічого зволікати, ходімо.

— Я готова, — Ірка рішуче перекинула через руку піджак компаньйона й попрямувала до дверей. Решта компанії, миттю озброївшись, скупчилася навколо неї. Зчинивши штовханину біля дверей, усі висипали до приймальні. І звідти враз долинув пронизливий жіночий вереск.

Коли Іващенко проштовхався крізь щільну стіну вовкулак, він побачив секретарку, котра сиділа за столом. Очі жінки злякано бігали туди-сюди. Жах у її очах мимоволі поєднувався зі здивуванням. Перед нею стояло семеро дебелих чоловіків у камуфляжі з десантними ножами в руках. Прибульці щільним кільцем оточили темноволосе дівча, яке тримало в руках старий піджак.

— Ви… — долаючи дрож у голосі, спитала секретарка, — ви що, піджак крадете?

— Ні, вони його до хімчистки несуть, — виходячи вперед, сказав Іващенко. — Зараз під час чищення стільки речей зникає!.. Доводиться для кожного піджака озброєну охорону наймати. Зрозуміло?

Секретарка судорожно закивала.

— А чому ви ще й досі не пішли? — вимогливо спитав Іващенко.

— Ви мене не відпустили, — пробелькотіла жінка. — Ви ж самі стільки разів казали: доки ви не відпустите, іти не можна.

Одинадцять пар очей (одна з них належала самій секретарці) з докором глянули на Іващенка. Намагаючись щосили зберігати незворушність, той оголосив:

— Відпускаю. Можете йти.

Секретарка схопила свою сумочку й, тихо прошепотівши: «До завтра», — наче мишка, вислизнула за двері. Було чутно, як вона спочатку намагалася йти спокійно й розмірено, а потім тупіт її підборів зірвався на частий дріб — дівчина стрімголов побігла до виходу.

— Ну, ми нарешті йдемо? — вимогливо спитав Іващенко й першим вискочив до коридору.

Сім десантних ножів устромилися в підлогу. Семеро чоловіків злетіли догори, зробивши переверт. І семеро величезних вовків приземлилися на всі чотири лапи. Шестеро з них легко розбіглися по коридору й сходах, і лише один, дебелий сіро-сивий ватажок, тицьнувся мордою Ірці в бік і пішов поруч, поглядаючи на неї знайомими жовтими очима.

— Я анітрішечки не боюся! — рішуче смикнула плечем Ірка. — Краще за своїми пильнуйте! Я наказала біля сходів вартувати, а не на них. На другий поверх потім підемо, якщо тут нічого не знайдемо.

Тетянка й Богдан озирнулися. Далеко в кінці коридору швидко промайнув вовчий силует. Схоже було на те, що вовкулака, який піднявся сходами, знову зістрибнув назад на сходовий майданчик.

— Ірко, а звідки ти знала, що він поліз на сходи? Їх же звідси не видно! — спитала здивована Тетянка.

— Я? Що за дурниці! Нічого я не знала. Ну як я, по-твоєму, могла знати, якщо сходів звідси не видно? Я взагалі до них спиною стою!

— А він звідки знав, що ти знаєш? Ти ж тихо говорила! — устряг у розмову Богдан.

— Вовчий слух, мабуть, — знизала плечима Ірка. — Ще запитання є, чи будемо працювати? Наш наймач незабаром лусне від злості.

Розділ 14

Корпорація навиворіт

Ірка перебільшувала. Іващенко чекав, і на його обличчі вимальовувалася не злість, а терпіння й покора. Чи то він сприймав дитяче перешіптування за частину чаклунства, чи то просто твердо вирішив не втручатися. Від злості була готова луснути сама Ірка. Вона геть не розуміла, що відбувається довкола неї й із нею самою!!!

Це Тетянці вона могла морочити голову — мовляв, знати не знаю, що там вовкулака на сходах робить, і взагалі я його звідси не бачу… Але ж обдурити себе було куди складніше. Так, вона не бачила вовків, але вона їх… відчувала. Кожного з них. Вона знову відчувала те сильне, виразне, що Ментівський Вовкулака називав нюхом і що було так не схоже на звичайні, звичні запахи. Слухом, що загострився до нелюдської межі, вона чула, як вовкулаки беззвучно снують по коридорах. І ще вона просто знала, відчувала всім своїм нутром, де перебуває кожен із них. Її слова про вовчий радар зненацька стали реальністю, і центром цього радара була вона сама, Ірка Хортиця.

Не можна сказати, що вона дивилася очима вовків, але якимось чином тварюки миттю повідомляли їй про все, що бачили, чули, нюхали, про все, від чого їхня шерсть ставала дибки, а сильні ноги напружувалися. Очікування боротьби зовсім не лякало, а п’янко вабило передчуттям полювання. Справжнього полювання на сильну, хитру здобич. І тріумфальний мисливський клич клекотав в Ірчиному горлі, лоскотав ніс, наче бульбашки мінералки.

Несподівано їй стало весело, і навіть чергове зникнення кольорів перед очима її більше не лякало — навіщо вони взагалі, адже зараз ніч? Головне, що тепер вона бачила все довкола неймовірно чітко. А ще відчувала: бажана здобич десь поруч. Причаїлася й стежить за ними з укриття настороженим поглядом. Здобич готова тікати й