Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

заплутувати сліди, вона навіть готова до боротьби, але страх уже закрадається в її серце, бо вона побачила зграю, яка йде по її сліду. Залишилось тільки виманити дичину зі схованки.

Ірка торкнулася піджака, що висів у неї на руці, струснула його й хижо посміхнулася:

— Будеш у нас замість свого господаря.

Ірка запустила одну руку в рукав, а іншою штовхнула двері найближчого офісу. Тихесенько рипнувши, ті прочинилися. Відьмочка заплющила очі, зосереджуючись:

— Цеглина до цеглини — стоїть будована мурина, а хто той мур складав, хто його будував — того й влада. Володарю своєму підкоряйся, будівнику відкликайся. Секрети відкривай, що сховала, — вивертай… — різким ривком Ірка вивернула рукав піджака.

Стіна луснула, мов напнута на барабан шкура, її розірвало буквально вдрузки.

Столи, стільці, комп’ютери, канцелярське приладдя, шматки якогось кабелю — напханий, перегодований мотлохом офіс здавалося блював, його ніби вивертало навиворіт. Правильний тривимірний простір вигинався в зворотний бік.

Те, що відбувалося, з одного боку, нагадувало малоприємний фізіологічний процес, а з іншого — сцену глобального катаклізму з малобюджетного фільму-катастрофи. Нажахані вовки шугонули в різні боки — тільки пазурі ковзнули по лінолеуму. Але на Ірку все це майже не справило жодного враження.

Замислено оглянувши нутрощі офісу, відьмочка розчаровано похитала головою:

— А якщо не маєш таємниць, залишайся, як була…

І за мить усе повернулося на місце.

Іващенко ковтнув слину, відчуваючи, як тверда пробка страху не дає слині просочитися в горло, і одним оком зазирнув досередини офісу. Перед ним постала знайома й звична картина: темна кімната, у глибині біліють стелажі й пластикові корпуси комп’ютерів.

За його спиною презирливо пирхнула Ірка. Вовкулаки поверталися, сором’язливо піджавши хвости, і навіть кінчики шерстинок на їхніх вухах не приховували, як перевертням прикро за свій переляк. У всякому разі, Ірка відчувала і їхню зніяковілість, і клятвену обіцянку більше ніколи-ніколи…

— Авжеж, сподіваюся, — відповіла вовкам відьма. — Інакше яка від вас користь? Ну що, далі?

— Он там мій компаньйон десь півроку назад постійно щось ремонтував, — Іващенко махнув рукою туди, де довгою змією тягнувся коридор.

Ірка підійшла до стіни й знову забелькотіла:

— Стінка міцно стоїть, не хитається, за наказом володаря відчиняється…

Кишеня піджака хвацько вивернулась назовні обтріпаним швом.

Стінка вигнулася, роздулася й вивернулась навиворіт. Цього разу все обійшлося без додаткових спецефектів. Вовки легко відскочили вбік і насторожились, вишкіривши ікла й приготувавшись до миттєвого стрибка.

— Ми мали рацію, — не вірячи власним очам, прошепотів Іващенко. — Мій компаньйон справді будував тут потаємні ходи! Лазив по них, підслуховував і підглядав! От як він, гад, завжди про все знав!

Стінка відкрила вузесенький — людина могла пройти тільки боком — хід, що, схоже, вів від кабінету компаньйона в бік комп’ютерної зали.

— Але його самого тут немає, — розчаровано мовила Ірка. — Уперед, уперед!

Вона встала й кинула скоромовкою вздовж усього довгого коридору, що повертав у кінці:

— Мури-стіни, схованки та лази, відкривайтесь всі одразу, — і, відірвавши край підкладки, вивернула навиворіт увесь піджак.

Стіни ожили. Будинок почав здригатися в судорогах і спазмах, наче живий організм. Одразу за поворотом почувся дикий, зляканий лемент.

— Попався! — радісно закричала Тетянка, кинулася на галас і здивовано спинилася.

Прикутий наручниками до батареї, у коридорі сидів той самий чолов’яга, якого Ментівський Вовкулака залишив чекати повістки до суду. По обидва боки від нього виверталися назовні черговий таємний хід і господарська комірчина. Чолов’яга кричав, упирався спиною в батарею й чимдуж дубасив об підлогу каблуками черевиків із крокодилячої шкіри. Схоже, сподівався сховатися в щілині між радіатором та стіною.

— Хто секрети нам відкрив, повернувся, став, як був! — по черзі вказуючи пальцем на обидві вивернуті стіни й, немов у дитячій лічилці визначаючи, кому бути заводіякою, прокричала Ірка.

Стіни миттю «закрилися». Увесь червоний, чоловік, судорожно хапаючи ротом повітря, впав на підлогу. Вовки прослизнули в затінок, а люди стовпилися довкола в’язня. За мить до них приєднався й майор. У людській подобі.

— Незручно якось вийшло, — пробелькотів він. — Я зовсім про нього забув.

— Я так і думав, так і думав, — чолов’яга підвівся й утер спітніле обличчя. Рубін на його обручці криваво зблиснув. — Я не ображаюся, ні. Я все розумію! Ви, мабуть, були заклопотані якимись дуже важливими міліцейськими справами. — Батько-втікач, як і раніше, звертався до майора, але його погляд раз у раз ковзав по трійці дітлахів, весь час зупиняючись на Богданові. І, як і раніше, цей чіпкий, пронизуючий погляд аж ніяк не поєднувався із жалюгідним, наляканим белькотанням. — Але, може, хоч тепер ви мене вже відпустите? Я з’явлюся до суду, слово честі.— Чоловік притулив вільну руку до серця. — Дітьми присягаюся!

— Тими самими, які вам не по кишені? — посміхнувся майор. — А може, нехай забирається геть? — тихо спитав він Ірку.

Та заперечно похитала головою:

— Пізно, почне бігати по коридорах і невідомо в що вшелепається. Нехай уже сидить на одному місці, цю ділянку ми вже відробили.

— Але мені тут дискомфортно, підлога така холодна, а в мене ревматизм! — почувши її слова, закричав «в’язень батареї». — І ніч страшенно довга! Я навіть не знаю, котра година! — Він виразно зиркнув на майора.

— Ну, цій біді ми зарадимо, — добродушно заявив майор.

— Правда? — чоловік аж засвітився на радощах. — Чудово! Я, чесно кажучи, звик до цього годинника, і до костюма він пасує… — Він осікся.

Майор зняв із зап’ястка величезний, наче будильник, «командирський» годинник. Застебнув його в чоловіка на руці, критично глянув, як той виглядає, і задоволено кивнув:

— Справді, пасує,— він схвально поплескав чоловіка по плечу й поквапився за товаришами, котрі рушили вперед.

Розділ 15

Закляття на бачок унітаза

Вони стояли в невеликому тамбурі: з одного боку — сходи на другий поверх, з іншого боку — двері в круглий дворик, до вольєра з кавказькими вівчарками. Звідти долинав тривожний гавкіт псів, які, зачувши поблизу вовків, кидалися на сітку.

— Вам знову знадобиться мій кинджал? — тихо запитав майора Богдан.

— Він не твій, він — власність корпорації,— склочним тоном заявив Іващенко.

— Усі бізнесмени — жлоби, — осудливо зауважив майор і, витягши з кишені золотий «Ролекс», начепив його собі на руку. — Схиблені на дорогих штучках. Простішим треба бути, простішим…

Майор помилувався сяйвом годинника, задоволено зітхнув і кинув турецький кинджал собі під ноги. Величезний вовк-ватажок підбіг до нижньої сходинки.

— Зараз підемо, — кивнула Ірка на нечутне для решти людей запитання. — Тут більше ніде сховатися.

Дівча глянуло на стіну під сходами. Не пластик, не гіпсокартон, навіть не цегла, а старий сірий бетон, що напевно стояв тут із дня будівництва будинку. Прокладати сюди