Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Воно оживає в найменших подробицях, і я не можу нічого ні збагнути, ні забути. Це стан такий неприємний…

Ці слова вона промовила без будь-яких емоцій, дуже скромно. Ульріхові й справді був незнайомий цей відтік життя, бо його власне життя завжди прагло розширюватись, і Аґатині слова лише нагадали Ульріхові про те, що сестра вже не раз якось дивно сама на себе скаржилася. Але він уже не встиг ні про що її спитати, бо тим часом вони вийшли на пагорб, який Ульріх вибрав за мету їхньої прогулянки, й простували до його протилежного схилу. Це було чимале узвишшя, яке перекази пов’язували зі шведською облогою в Тридцятирічній війні, тому що воно мало вигляд земляного укріплення (щоправда, для укріплення надто велике), — ця зелена, хоч і без кущів та дерев, твердиня природи, обернена до міста високою і світлою скелястою кручею. Довкола лежав порожній світ невисоких пагорбів; не було видно ні сіл, ні хат, самі тіні від хмар та сірі пасовища на лугах. Ульріх знов замилувався цим пам’ятним йому з юности краєвидом. Далеко внизу так само лежало місто, злякано скупчившись навколо кількох церков, які так нагадували квочок з курчатами, що мимоволі зринало бажання доскочити туди одним стрибком і примоститися серед них або схопити їх величезною рукою.

 — А ті шведські авантюристи були, мабуть, щасливі, коли, проскакавши кілька тижнів верхи, нарешті дісталися до такого чудового місця і з сідла вперше побачили свою здобич! — промовив Ульріх і пояснив сестрі значення пагорба, на якому вони стояли. — Тягар життя — оце наше зачаєне невдоволення, що всім доведеться померти, що все таке коротке і, либонь, марне! — цей тягар спадає з нас, по суті, лише в такі хвилини!

 — Які хвилини ти маєш на увазі? — перепитала Аґата.

Ульріх не знав, що відповісти. Він узагалі не хотів відповідати. Він пригадав, що замолоду на цьому місці йому завжди хотілося зціпити зуби й мовчати. Зрештою він відповів:

 — Хвилини авантюрні, коли події немовби несуть нас на гребенях своїх хвиль, — тобто, по суті, хвилини безглузді!

Цієї миті йому здалося, ніби на плечах у нього не голова, а порожній горіх, і в ньому всілякі давні прислів’я, як-от: «Прийшла кирпата свашка з косою» чи «Я не я й рука не моя»; і водночас йому вчулося відлуння фортисимо тих років, коли ще не звівся мур поміж надіями на життя й самим життям. І він подумав: «Що я відтоді зазнав такого, що з певністю можна назвати щасливим? Нічого».

 — Я завше чинила безглуздо; це приносить лише нещастя, — відказала Аґата.

Вона підійшла до самого краю кручі; братові слова не проникали в її свідомість, вона їх не розуміла, вона лише бачила перед собою суворий, голий краєвид, смуток якого був співзвучний з її власним. Потім Аґата обернулася й промовила:

 — Ось де можна вчинити самогубство. — І всміхнулася. — Порожнеча моєї голови надзвичайно м’яко розчинялася б у порожнечі цього краєвиду! — Вона ступила кілька кроків назад до Ульріха. — Мені все життя дорікали за те, — провадила далі, — що я не маю сили волі, нічого не люблю, нічого не шаную, одне слово, що я — не та людина, котра націлена на життя. За це дорікав мені тато, засуджував мене Гаґауер. То скажи мені хоч ти, заради Бога, скажи нарешті, в які хвилини нам що-небудь у житті потрібно?!

 — Коли перекидаєшся з боку на бік у ліжку! — різко відповів Ульріх.

 — Як це розуміти?!

 — Вибач, — мовив Ульріх, — за такий банальний приклад. Але так воно й є. Людина невдоволена своїм становищем. Вона безперестану думає про те, щоб його змінити, й щось планує собі, планує, але планів своїх не виконує. Нарешті вона відмовляється від них — і враз повертається, туди, де була. Власне, правильніше буде сказати: її щось повертається туди, де вона була. Саме так, а не інакше ми чинимо й тоді, коли нами керує пристрасть, і тоді, коли довго виношуємо свої наміри.

Цієї хвилини Ульріх на Аґату не дивився, відповідав він самому собі. Він усе ще відчував: «Тут я стояв і про щось мріяв, але мрії мої так і не здійснилися».

Аґата всміхнулася й тепер, але вуста її немовби скривила гримаса болю. Вона вернулася туди, де стояла спочатку, й мовчки задивилася в авантюрну далечінь. Її хутряне пальто на тлі неба здавалося зовсім темним, а струнка постать уперто контрастувала з розлогою тишею краєвиду й тінями від хмар, що пропливали над ним. Дивлячись на все це, Ульріх невимовно гостро відчув причетним себе до того, що діялося довкола. Йому ледве не стало соромно за те, що він стоїть тут у товаристві жінки, а не поряд з осідланим конем. І хоч він добре усвідомлював, що спокою всій картині цієї хвилини надає саме сестра, йому здавалося, ніби щось важливе відбувається не тут, не з ним, а десь-інде у світі, а він це проґавлює. Він назвав себе смішним. І все ж таки було щось слушне у твердженні, яке ненароком зірвалося йому з язика: що він шкодує про своє життя. Іноді Ульріх мріяв про те, щоб устряти в яку-небудь справу, як ото встряють у спортивний бій, і нехай навіть вона виявиться безглуздою чи й злочинною, аби лиш була чимось реальним. Реальним і доконечним, а не чимось постійно тимчасовим, коли людина виявляється над тим, що з нею відбувається. «Отже, устряти в справу, доконечну своєю реальністю», — розмірковував Ульріх, з усією серйозністю шукаючи якої-небудь словесної формули, і ця думка зненацька перестала кружляти навколо примарних справ, а остаточно зосередилася на справжньому цієї хвилини вигляді Аґати, а не на якомусь її дзеркальному відображенні. Отак ці брат і сестра тривалий час і стояли неподалік одне від одного, кожне саме собою, і сповнена суперечностей нерішучість не давала обом зрушити з місця. Та найдивовижніше було, мабуть, те, що в такій ситуації Ульріхові й на гадку не спадало, що на цю хвилину все ж таки щось уже сталося, адже на прохання Аґати й щоб позбутися зятя, який сном-духом нічого не відав, він набрехав йому, нібито десь є запечатаний заповіт, і розпечатати його можна буде, мовляв, лише за кілька днів, і, знову ж таки покрививши душею, запевнив Гаґауера, нібито Аґата подбає про його інтереси (згодом Гаґауер назве це підсобництвом).

Вони все ж таки якось зрушили з цього місця, де кожне