Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

class="p">— Перше ніж присягати, я прошу дозволу сказати одне слово, — почав містер Браунлоу, — а саме: я б нізащо не повірив, якби не побачив на власні очі, що…

— Припніть язика, сер! — гримнув містер Фенг.

— Ні, я скажу, сер! — відповів старий джентльмен.

— Припніть язика, поки я не звелів виставити вас за двері! — вигукнув містер Фенг. — Ви нахаба! Як ви смієте грубіянити судді!

— Що-о? — скрикнув, червоніючи, старий джентльмен.

— Приведіть його до присяги! — звелів Фенг писареві, — я не хочу більше чути жодного слова. До присяги його!

Містер Браунлоу був украй обурений, але, збагнувши, що тільки зашкодить хлопчикові, коли дасть волю своїм почуттям, він стримався і, не сперечаючись далі, дав присягу,

— Ну, — мовив Фенг, — у чому ж обвинувачують цього хлопчика? Що ви маєте сказати, сер?

— Я стояв коло книжкового рундука… — почав містер Браунлоу.

— Припніть язика, сер, — перебив його містер Фенг. — Полісмене! Де полісмен? Ага, ось він. Приведіть до присяги полісмена. Ну, полісмене, про що йдеться?

Полісмен з належною поштивістю доповів, як він затримав Олівера, як обшукав його й нічого не знайшов; а більше, мовляв, він нічого не знає.

— Свідки є? — спитав містер Фенг. — Немає, ваша честь, — відповів полісмен.

Містер Фенг кілька хвилин мовчав, а тоді, повернувшись до позивача, люто вибухнув:

— То скажете ви нарешті, чоловіче, в чому полягав ваша скарга, чи ні? Ви заприсягнули. Якщо ви відмовляєтеся давати свідчення, я покараю вас за неповагу до суду, я вам…

Чим він пригрозив старому джентльменові — невідомо, бо саме в цю мить на писаря й тюремника напав нестримний кашель і до того ж перший упустив на підлогу — ясна річ, ненароком — важенну книгу, внаслідок чого останніх слів неможливо було розібрати.

Врешті містер Браунлоу, якого суддя раз у раз перебивав і щохвилини ображав, спромігся-таки викласти суть справи, пояснивши, що за хлопчиком він побіг, власне, зопалу, бо той тікав; а тоді висловив надію, що в разі, коли хлопчика буде визнано винним — ні, не в злодійстві, а тільки в спільництві із злодіями, — то суддя призначить йому найм'якше покарання з усіх, передбачених законом.

— Йому й так уже дісталося, — сказав на закінчення старий джентльмен. — І боюся, — додав він з притиском, глянувши на суддю, — дуже боюся, що він занедужав.

— Аякже, аякже, ну, звісно! — глузливо посміхаючись, сказав містер Фенг. — Ану, ти, волоцюго малий, кинь прикидатися. Мене не обдуриш. Як тебе звати?

Олівер спробував відповісти, але так і не здобувся на слово. Він був блідий як смерть, і йому здавалося, що все в кімнаті кружляє перед його очима.

— Як тебе звати, злодійська твоя душа? — спитав містер Фенг. — Полісмене, як його звати?

Ці слова були звернені до підстаркуватого, грубуватого на вигляд тюремника в смугастому жилеті, який стояв біля бар'єра. Він нахилився до Олівера й перепитав його, але, бачачи, що той справді не спроможний нічого зрозуміти, і знаючи, що мовчання хлопчика тільки ще більше розлютує судцю, який і так ладен винести суворий вирок, він наважився відповісти навздогад.

— Він каже, що його звуть Томом Уайтом, ваша честь, — мовив цей добросердий вартовий закону.

— То зі мною він не бажає говорити? — мовив Фенг. — Чудово, чудово. Де він мешкає?

— Де трапиться, ваша честь! — відповів полісмен, знов удаючи, ніби переказує слова Олівера.

— Батьків має? — спитав містер Фенг.

— Каже, вони померли, коли він був зовсім малий, ваша честь, — навмання дав звичайну в таких випадках відповідь полісмен.

Цієї миті Олівер підвів голову і, обвівши присутніх благальним поглядом, ледь чутно попросив води.

— Ще чого! — вигукнув містер Фенг. — Розжалобити захотів? Не вийде!

— По-моєму, хлопець і справді хворий, ваша честь, — зауважив полісмен.

— Мені краще знати, — відказав містер Фенг.

— Допоможіть йому, полісмене, — мовив старий джентльмен, мимоволі простягаючи руки, — він зараз упаде.

— Назад, полісмене! — скрикнув Фенг. — Нехай падав, коли йому хочеться.

Олівер скористався з ласкавого дозволу і, знепритомнівши, впав на підлогу. Присутні перезирнулись, але жоден не насмілився зрушити з місця.

— Я знав, що він прикидається, — сказав Фенг так, наче Оліверове падіння остаточно це підтвердило. — Нехай валяється, поки не набридне.

— Яке буде ваше рішення, сер? — стиха запитав писар.

— Дуже просте, — відповів містер Фенг. — Присуджую його до трьох місяців ув'язнення. Звісно, у каторжній тюрмі. Звільнити приміщення!

Двері було розчинено, й двоє вартових уже стали над зомлілим хлопчиком, готові віднести його до камери, коли раптом до зали вбіг якийсь бідно вдягнений, але пристойний з вигляду літній чоловік у приношеному чорному костюмі й кинувся до судді.

— Заждіть, заждіть! Не забирайте його! Ради бога, заждіть хвилинку! — захекано вигукнув незнайомець.

Хоч вершителі закону, що порядкують у таких місцях, мають цілковиту й необмежену владу над свободою, добрим ім'ям, долею і навіть життям підданих її величності, особливо підданих з бідніших класів, і хоч у цих стінах щодня чиняться несправедливості такі кричущі, що ангели, якби вони заглядали сюди, повиплакували б собі очі, — громадськість не має доступу сюди, за винятком хіба газетярів[30]. Тому містер Фенг не на жарт обурився, коли непроханий гість так зухвало порушив заведений порядок.

— Це що таке? Це хто такий? Ану виженіть його звідси! Звільнити приміщення! — закричав він.

— Ні, ви мене вислухаєте! — вигукнув чоловік. — І вам не вдасться мене вигнати. Я все бачив. Я власник книжкового рундука. Негайно приведіть мене до присяги! Ви не заткнете мені рота. Містере Фенг, ви повинні мене вислухати. Це ваш обов'язок, сер.

Чоловік цей знав, що право на його боці. Вигляд він мав рішучий, а справа пахла скандалом, і затерти її було вже неможливо.

— Приведіть його до присяги, — неохоче пробурчав містер Фенг. — Ну, кажіть, що там у вас.

— Ось що: я бачив, як троє хлопців — ось цей затриманий і ще двоє — тинялися по той бік вулиці, поки цей джентльмен стояв і читав книжку. Крадіжку вчинив інший хлопець. Я бачив, як це сталось, і бачив, що оцей хлопчик був украй приголомшений, ошелешений.

На цей час достойний власник книжкового рундука трохи відсапався і вже доладніше розповів, як саме було вчинено крадіжку.

— Чому ж ви не з'явилися сюди раніше? — помовчавши, спитав Фенг.

— Бо не було на кого залишити крамницю, — відповів той. — Всі погналися за хлопчиком. Лише п'ять хвилин тому я знайшов собі нарешті заміну й щодуху побіг сюди.

— То позивач, кажете, читав книжку? — знову помовчавши, спитав Фенг.

— Атож, — відповів власник рундука. — Оту саму, яка у нього в руці.

— Ага, оту саму? — перепитав Фенг. — А він заплатив за неї?

— Ні, не заплатив, — усміхаючись, відповів книгар.

— О господи, як