Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

же це я! — простодушно вигукнув забудькуватий старий джентльмен.

— І у нього ще вистачає совісті подавати позов на нещасного хлопчика! — мовив Фенг, силкуючись стати в позу оборонця покривджених. — Я вважаю, сер, що ви заволоділи цією книжкою в дуже підозрілий і ганебний спосіб, і ваше щастя, що власник її не має наміру оскаржити ваші дії. Нехай це буде вам пересторогою, чоловіче, бо вдруге вам не уникнути покарання… Хлопчика виправдано. Звільнити приміщення!

— Щоб я пропав! — вигукнув старий джентльмен, не спроможний більше стримувати свій гнів. — Щоб я пропав, якщо я не…

— Звільнити приміщення! — гаркнув суддя. — Полісмени, ви чуєте? Звільнити приміщення!

Наказ було виконано. І містера Браунлоу, обуреного й розлюченого до нестями, випровадили геть з книжкою в одній руці й з бамбуковим ціпком у другій. Та тільки-но він вийшов надвір, гнів його зник без сліду. На брукові лежав малий Олівер Твіст. Хтось розстебнув на ньому сорочку, змочив скроні водою, обличчя його було смертельно бліде, тіло тіпалося в корчах.

— Бідолашний хлопчик, бідолашний хлопчик! — сказав містер Браунлоу, схиляючись над ним. — Візника! Будь ласка, хто-небудь гукніть сюди візника! Мерщій!

З'явився візник, і коли Олівера обережно поклали на одне сидіння, старий джентльмен сів навпроти нього.

— Можна мені з вами? — спитав книгар, зазираючи до карети.

— О боже, звичайно, мій любий друже! — квапливо відповів містер Браунлоу. — Я зовсім забув про вас. Боже мій, боже мій! Ця злощасна книжка все ще в мене! Сідайте ж! Бідолашне дитя! Не можна гаяти ні хвилини.

Книгар сів у карету, й вони поїхали.

Розділ XII,

в якому про Олівера дбають краще, ніж будь-коли, і в якому знову розповідається про веселого старого джентльмена та його молодих друзів

Карета з гуркотом промчала майже тим самим шляхом, яким Олівер у товаристві Пройди вперше ввійшов у Лондон, але біля «Ангела» в Ізлінгтоні звернула в інший бік і нарешті зупинилася перед охайним будиночком у тихій тінистій вулиці поблизу Пентонвіла[31]. Тут для Олівера було відразу постелене ліжко, і сам містер Браунлоу подбав, щоб його малого підопічного вклали якнайзручніше; тут хлопчика оточили безмежною ніжністю й турботою.

Але багато-багато днів Олівер лишався нечутливим до піклування своїх нових друзів. Сонце сходило й заходило, знову сходило й заходило, і так багато разів, а хлопчик усе борсався в ліжку, танучи мов віск у жару пропасниці. Хробак у домовині робить свою справу повільніше, ніж цей повзучий вогонь у живому тілі.

І коли зрештою Олівер очутився, кволий, худий і блідий, аж прозорий, йому здалося, що він прокинувся після довгого тривожного сну. Насилу відірвавшись від подушки, підперши голову тремтячою рукою, він з острахом озирнувся довкола.

— Де я? Куди я потрапив? — спитав Олівер. — Я. ніколи тут не спав.

Він був виснажений, ледь живий, і слова ці промовив зовсім тихим голосом, але його відразу почули. Завіса над ліжком швидко розсунулась, і з крісла, що стояло поряд, підвелася з шитвом у руці привітна, дуже чисто й охайно вдягнена старенька жінка.

— Тс-с, мій хлопчику, — ласкаво сказала вона. — Лежи тихо, а то занедужаєш знову. Ти хворів, хворів так тяжко, що тяжче й не буває. Лягай же, мій хлопчику, отак, лягай.

Кажучи це, старенька обережно поклала Оліверову голову на подушку і, відкинувши з його чола волосся, зазирнула йому в очі з такою добротою й любов'ю, що він мимоволі схопив тоненькою рукою її руку й обвив її навколо своєї шиї.

— Господи помилуй! — із сльозами на очах мовила старенька. — Яке вдячне дитя! І яке гарненьке! Якби ж то на моєму місці була зараз його мати, якби ж то вона могла його побачити!

— А може, вона таки бачить мене, — прошепотів Олівер, складаючи долоні. — Може, вона сиділа біля мене. Мені здавалося, ніби вона була тут.

— Це тобі ввижалося в гарячці, мій хлопчику, — лагідно мовила старенька.

— Та, мабуть, — відповів Олівер. — Бо небо від нас далеко і всі там щасливі, кому ж охота спускатися до ліжка хворого хлопця? Та якби вона дізналася, що я нездужаю, то й там пожаліла б мене, бо сама перед смертю була дуже хвора. Тільки навряд чи вона про мене щось знає, — помовчавши, додав Олівер. — Бо коли б вона бачила, як мене кривдять, обличчя в неї було б сумне, а мені вона весь час сниться весела й щаслива.

Старенька нічого на це не відповіла; витерши спочатку очі, а потім окуляри, що лежали на ковдрі, — неначе окуляри були невід'ємною частиною її очей, — вона подала Оліверові якогось прохолодного напою, погладила по щоці й знову звеліла лежати тихо, щоб йому, бува, не погіршало.

Тож Олівер лежав дуже тихо, почасти тому, що хотів у всьому слухатися добру бабусю, а почасти, правду кажучи, й тому, що ця розмова геть знесилила його. Незабаром він задрімав, а прокинувся від світла свічки, поставленої коло його ліжка, й побачив джентльмена, який, тримаючи в руці великого золотого годинника, що гучно цокотів, зміряв йому пульс і сказав, що хворому набагато краще.

— Тобі набагато краще, правда ж, любий? — спитав джентльмен.

— Так, дякую, сер, — відповів Олівер.

— Я знаю, що тобі краще, — сказав джентльмен. — І тобі хочеться їсти, правда ж?

— Ні, сер, — відповів Олівер.

— Гм! Я знаю, що не хочеться, — сказав джентльмен. — Йому не хочеться їсти, місіс Бедвін, — глибокодумно зауважив він.

Старенька шанобливо схилила голову, мовби показуючи, що вважає лікаря дуже мудрою людиною. Лікар, певно, і сам дотримувався тієї ж думки.

— Зате спати тобі хочеться, правда ж, любий? — спитав він.

— Ні, сер, — відповів Олівер.

— Ні, — мовив лікар з дуже значущим і задоволеним виглядом. — Спати тобі не хочеться. І пити не хочеться, правда ж?

— Пити хочеться, сер, — відповів Олівер.

— Так я і думав, місіс Бедвін, — сказав лікар. — Йому хочеться пити, й це цілком природно. Ви можете дати йому трохи чаю й грінок без масла. Не закутуйте його надто тепло, але глядіть також, щоб йому не було холодно. Домовились?

Старенька зробила реверанс. Лікар, покуштувавши прохолодного напою, схвалив його з ученим виглядом і квапливо попрощався; коли він спускався сходами, його черевики рипали вельми поважно і самовдоволено.

Олівер знову задрімав і прокинувся близько півночі. Старенька ласкаво побажала йому на добраніч і залишила його на стару гладку доглядальницю, яка щойно прийшла, принісши у вузлику маленький молитовник і великий нічний чепець. Надівши чепець на голову й поклавши молитовник на стіл, доглядальниця пояснила Оліверові, що пильнуватиме його вночі, а тоді присунула стілець ближче до каміна й почала куняти.