Читати книгу - "Княгиня Ольга"

наставлять на них ратища й мечі? — то вони відважні та зухвалі на безоружних. А коли що, розбіжаться, яко таргани! — Його обличчя сяяло переможно, ніби це він щойно відігнав нечестивця. В ньому пробудився дух воя, впевненість у своїй силі, та впевненість і той дух, яким завжди тримається кожен народ на землі...

—     Гадаю, Могуто, не треба нам чекати нової напасти. Іди до людей, роби заклич, сину. Виженемо цих здирців людських,— сказала Велина, глядячи кудись в куток. Ніби там бачила щось таке, чого іншим не дано угледіти. Тому й голос у неї був спокійний і впевнений:— І я також піду по селах, діти. Не буду тут ночувати. Вони прийдуть сюди, я знаю...

Велина зняла з жердини свою темну хусту, низько пов'язала її над очима. Накинула на плечі товсту свиту. І пішла... За нею попростували Могута й Улада.

А вночі хатину відунки обступили Свенельдові мечники. Обійшли тихо, а коли наблизились до віконечок, почали голосно гукати й бити по рамах. Ніхто на ті гуки не обзивався. Тоді вони відчинили двері, бо й не були заперті, вскочили до хатини. В печі дотлівали жарини. Вдома нікого не було. Стояли в кутку горшки та рогачі. Та ще снопики різного відунського зілля засушеного.

Поперекидали й побили горшки та макітри. Хтось витяг із печі жару й кинув у снопики сухого трав'я. Воно спалахнуло, освітило порожню хатину й злісно-радісні обличчя синів чоловічеських.

—    Спалити сю відунку на огнищі!

—    Однаково їй горіти у Пековому царстві.

—    Чекай-но, хай згорить оце все зілля чародійське. А може, воно зачароване і не згорить? — метався Свенельдич по хатині й підкидав у вогонь нові пучки сухостою.

—    Не треба, Свенельдичу. То ж поміч людям.

—    А вона на мене рогачем отако-о! Ще й називає себе матір'ю нашого Свенельдича...

—    А ти злякався баби. Х-ха!

—    Вона ж відьма. Хтозна, що може з людиною зробити.

—    Дивіться, он загорілось рядно на лаві.

—    Хай горить усе! Тікаймо!

Стара хатинка Велини горіла цілу ніч, як велика свіча. Здавалося, що горіла світла душа доброї чародійки. Щоб люди стереглися ненаситства й захланности. Бо то непростимі гріхи людські, котрі перетворюють людину в нелюда...

* * *

Пресвітер Григорій повернувся до Києва нескоро. І повернувся ні з чим. Царгородські велеможці відмовили в проханні київського князівського дому — не дали невісти для Гліба. Мовили: Київ далеко від Царгорода, живе там нехристиянський народ, дикий, варварський. Через те царі не дадуть туди своїх дочок.

Ольга міцно стулила вуста, аж збіліли їй вилиці. Примружила напружено очі й мовчала. Вчепилась у край столу в гридниці, куди був покликаний пресвітер. Отож возносливі царгородські велеможці мають русичів-полян за дикунів. І золото дають Києву, як і іншим диким ордам — печеніжинам, уграм, чорним булгарам, аланам, щоб ті воювали між собою або воювали з ворогами Ромеї.

Ось і Країна Руси має тепер в обов'язку не пропустити чорних булгар до Тавриди, щоб ті не поруйнували багату країну Корсунську, яку захопила Ромея.

О княже-муже, ти даремно возгордився легкою перемогою над ромеями. Переможена не вона, а ти. Бо перемога вимірюється не золотом. Мир і ряд із Царгородом зробив тебе безпечним, вдоволеним і збайдужілим до державних справ. Горе безпечним! Вони наближають торжество насилля і твою правду перетворять на гіркоту. Безпечних і байдужих одоліє той, хто живе тихо, в мирі й трудом, а не мечем, постійно множить достаток...

А Григорій все ще оповідав про свою подорож. Стрепенулась, струсила з себе задуму, коли пресвітер сказав:

—     Дунайська Угрія стає християнською. Князь їхній Такшонь хрестив свого сина Гейзу і чотирьох дочок. Ромея — боїться його меча, княгине. А менша князівна дуже славна...

—     Звідки знаєш?

—     Я ж оповів уже... Тоді пішов я із Царгорода до Пешта. До мадярського володаря.

—     Коли? — невпопад перепитує княгиня. І Григорій з досадою повторює:

—     Ну, коли дали відмову в Царгороді.

—     Добре зробив, отче...

—     Володар мадярської країни радо віддасть нам свою дочку-красуню. За Святослава. Я домовився.

—     Чому за Святослава? Він же ще малий. Гліб же...

—     Григорій похитав головою.

—   Гліб хоче стати ченцем, шлюбу не хоче брати. Хоче будувати у Києві монастир.

Княгиня перемінилась в обличчі. Вона це знає, та ще не втратила надії, що княжич Гліб душею повернеться до владарювання. І буде з нього великий князь-просвітник, яко болгарський Симеон... Лиш своїм мечем він зробить Слово... А Святослав — ще отроча, можна й почекати. Ось вона поговорить з Глібом.

—     Як же звати мадярську князівну?

—     Сфандра.

—     Мудро зробив, отче, що домовився за невісту. Бачу, дбаєш про майбутність київського князя.

Пресвітер витер вологе чоло — княгиня таки дорікнула йому за минуле. Звісно, він дбав і про себе, коли відтручував від неї отого Степка Книжника, царство йому небесне. Бо той замахнувся на його святе місце, на його першість — саме він, Григорій, має стати київським митрополитом. Він! Виучень царгородських схол, охоронець князівської чести і майбуття їхніх дітей. Що ж Степко — він лише його виучень. Все життя ходив у постолах, а щойно навчився у нього письма, уже взув болгарські чоботиська...

—   Княгине, час уже випросити у царгородського патріарха, щоб поставити в Києві митрополію.

Княгиня суворо глянула в лице пресвітера. Ось чого він переслідував Степка! Тепер Григорій один стає пастирем усіх християн-русів... Але правда й те, що Руси не обійтися без християнського архіпастиря.

—     Я теж думаю про це, отче... Треба слати нам сольбу до патріарха. Кого послати?

—     Може, нехай сам князь попросить...

—     Не знаю... У князя свої клопоти, чи згодиться він. Нині збирається на полюддя у деревську землю. Хтозна, коли повернеться. Подумай...

Княгиня пішла до Глібової палати. Угорська князівна — це мир і соуззя з великою державою, це завше підтримка київського двору і честь для Києва і для Пешта. Угрія входить у християнство. Русь іде тією ж дорогою. Гліб мусить це розуміти. Монастирі можна ставити і без нього, аби правителі були до цього схильні. У Києві уже чимало християн і охочих до святих, подвижницьких трудів також багато.

Коли переступила поріг Глібової вітальниці, рішуче сказала:

—   Глібе, нехай гордість твого серця не обдурить тебе. Бог посилає тобі добру жону — угорську князівну. Задля блага Країни Руси мусиш її прийняти.

Гліб здивовано підвів очі від книги. Мати дивилась на нього з надією і