Читати книгу - "Політ завдовжки в життя"

163
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 38
Перейти на сторінку:
ми не грали ще жодного разу. По реакції залу було видно, що всім цікаво було слухати, а це головний показник для музиканта. Нам вдалося зачарувати публіку. Багато вчителів, які звикли бачити в мені зірви-голову, не могли собі навіть уявити такого, що найзапекліший шкільний розбишака грає Баха, Вагнера і Чайковського. Але так було, і потихеньку всі до цього почали звикати.

Після концерту почалася дискотека, але Рита запропонувала втекти і не залишатися ввечері в школі. Батьки її в черговий раз залишилися ночувати на дачі, і ми знову пішли до Рити додому. Всю дорогу ми мовчали. Здавалося б, що треба радіти успіху, але настрою у мене не було, та й по Ритці було видно, що її щось пригнічувало. Ми йшли погано освітленим сквером, загрібаючи ногами листя. Не знаю, про що тоді думала Рита, але мої думки були знов про Інгу. Я думав, що з часом я зможу забути її, але чим більше ми віддалялися в часі від того нашого останнього вечора на дачі, тим ставало сумніше.

— Антон. — перервала тишу Рита. — Ти мені скажи, тільки чесно. Ти мене, взагалі, як сприймаєш? Хто я для тебе?

— Рито, ну ти чого? — не піднімаючи голови, запитав я.

— Ні, ти мені просто дай відповідь, хто я для тебе? Є багато варіантів, я тобі допоможу, наприклад: просто однокласниця, подруга, з якою можна непогано провести час, тепер ще й компаньйон по дуету. А, може просто коханка? Що вибираєш?

— А інших варіантів немає?

— Слухай, ти що, знущаєшся? Я ж бачу, що я для тебе нічого не вартую. Чим би ми не займалися, в школі, на репетиціях, на пікніках чи коли просто гуляємо парком або сидимо в кафе, навіть в ліжку, ти не зі мною, ти постійно десь літаєш, про щось думаєш. Ну, ось скажи, ти ж не про мене думаєш. Антон, я також людина, мені також хочеться звичайного людського тепла. Я тільки роблю вигляд, що все добре, що мене все влаштовує в наших стосунках, але ти навіть не уявляєш, що твориться у мене на душі. Іноді мені хочеться просто волати від безсилля, іноді хочеться вистрибнути з вікна. Я ж закохалася в тебе ще в п'ятому класі, коли ви виграли першу гру серед ЖЕКів міста. Я думала, що в дванадцять років любові не буває, і що все це пройде, але нічого не пройшло. Навпаки, з кожним днем ти ставав для мене кимось особливим, я ставила тебе вище за інших. Ти навіть не уявляєш, як сильно ти відрізняєшся від інших. Бо вони ж ніхто в порівнянні з тобою. Я готова для тебе зробити все, я була готова кинути музику, коли в ту дачну ніч ти сказав такі слова.

— Які слова?

— Ну, ти ж сказав, що пов’яжеш своє життя тільки з такою ж, як і ти, а не з «заучкою» і «ботаном». Ти тоді кудись втік, та мені і не хотілося з тобою говорити деякий час, а потім ми з батьками поїхали на курорт. Я була дуже рада цьому, бо тоді я не могла перебувати поруч з тобою, таким жорстоким і цинічним. Я ціле літо думала про тебе, про те, як же змінити тебе, але вирішила змінити себе. Я вирішила зав'язати з музикою, та ще й той клятий конкурс, який виграла Інга… Ненавиджу її. Але я була не просто здивована, а шокована тим, що сказала мені тоді Марина, що ти заради мене почав займатися музикою. Спочатку я не повірила, але спілкуючись з тобою, я бачила, як ти змінюєшся. І я почала вірити в це. Всі тижні я жила в якомусь святковому світі, я думала, що, ось воно, щастя. А після того, як ми переспали, я перестала стримувати ту пружину своїх почуттів, яка готова була вибухнути в мені в будь-яку мить. Але в останні дні я помічаю, що ти знову десь, не зі мною. Тож поділись зі мною, хто вона, я ж відчуваю, що ти думаєш про неї. — останню фразу Рита сказала вже крізь сльози.

— Та ніхто, ти все собі вигадуєш. І чого це ви всі причепилися до тієї ночі на дачі. Ну, сказав те, що думав тоді. Але зараз все не так, розумієш? — намагався виправдовуватися я, але навіть я сам зрозумів, що слова мої звучать непереконливо.

— Антон. Це Марина? Скажи, я все зрозумію. Я бачила її сьогодні в залі, і вона дивилася тільки на тебе. І хто це всі? Кого ти маєш на увазі? — після невеликої паузи запитала Рита. — Про кого ти говориш? Хто це ще згадує ту ніч?

— Дурепа, ти, Ритко. — я копнув купу листя, зібрану двірниками, і прискорив крок.

— Зачекай, Антоне. — Рита наздогнала мене і смикнула за рукав, щоб я зупинився. — Зачекай, це точно не Марина?

— Та точно, до чого тут Марина. Ти ж сама прекрасно знаєш, що немає нічого у нас з Мариною, і бути не може.

— А хто? Мері наша?

— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Ти чого з мене робиш якогось збоченця. То Марину мені приписуєш, то Мері, чи ти думаєш, що весь світ крутиться лише навколо двох престарілих тіток?

— Ніякі вони не старі, їм ще й по тридцяти немає. Просто я бачила, як після концерту вони стояли поруч, наша Мері і Марина. Вони явно знають один одного, бо Марина сказала нашій керівничці «Привіт», а Мері подивилася на неї, постояла декілька секунд, повернулася і пішла, не сказавши ані слова. Я тобі точно кажу, що вони знайомі, і щось між ними не так. Я і подумала, що це, може, вони через тебе.

— Слухай, Рито. — я намагався говорити спокійно, але цілком ймовірно, що у мене це не дуже добре виходило. — Я тобі вже говорив купу разів. Ані Марина, ані Мері мене не цікавлять, тобі зрозуміло? Давай ми на цьому закриємо цю тему. А то мене вже починає нудити від всього цього.

Я вирвав руку з її долонь і пішов вперед, не озираючись. Я не бачив Рити, але чув її кроки і тихе схлипування. Так ми дійшли

1 ... 26 27 28 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ завдовжки в життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Політ завдовжки в життя"