Читати книгу - "Політ завдовжки в життя"

зараз поблизу. Я думав про Інгу, а лежав в одному ліжку з абсолютно голою Риткою. Я просто лежав з заплющенми очима і намагався не чути і не бачити нічого. Я розумів, що Ритка вже не відпустить мене нікуди, і що ми, хочу я того чи ні, тепер точно будемо разом. Вона домоглася свого. А я все одно думав про Інгу, про те, як вона грала Моцарта, про те, як вона грала Бітлз, про те, як вона могла сміливо виступити проти Ритки, і про те, як вона повелася на Риткіне «підемо покуримо…» З іншого боку, думав я, Ритка — це ж не найгірший варіант. Те, що у мене до неї немає ніяких почуттів, так це не важливо. Вона була красунею, відмінницею, прекрасним музикантом і активісткою. Про неї мріяла вся наша школа і весь наш район, а вона вибрала мене. Тож, може, так і повинно було статися? Можливо, і не дарма зникла Інга, давши дорогу Ритці і нашим з нею відносинам. А ще, напевно, зовсім непогано, мати поруч з собою таку жінку, у якої батько не вилазить із закордонних поїздок.

— Ну, і чого ти мовчиш? Ти ж не спиш, я це відчуваю. — Ритка була наполегливою, і у мене не було сенсу більше прикидатися, і я розплющив очі.

Її обличчя було в десяти сантиметрах від мене, її сині-сині очі дивилися прямо на мене з якоюсь ще не знайомою мені іскоркою…

У той день ми до вечора не вилазили з ліжка. Це був день, за який я втомився більше, ніж на ковзанці, чи, навіть, більше, ніж після двадцятикілометрової пробіжки. Ввечорі, коли сили в мене вичерпалися остаточно, я вирішив збиратися додому. Ритка лежала на боці, підперши голову рукою, і дивилася як я одягаюся, потім тихо сказала:

— Будеш виходити, просто прикрий двері. — уже у під’їзді, перед тим, як зачинити двері, я почув з кімнати «Я кохаю тебе…». Я почекав секунду, зачинив двері і пішов додому.

Прийшовши додому, я хотів зателефонувати Ритці, але біля телефону лежала записка «Терміново передзвони Марині Вікторівні». І я передумав телефонувати Риті і набрав номер Марини Вікторівни.

— Ти де пропав? — одразу запитала Марина. — Ми тебе всюди шукали, а ти зник кудись. Батьки сказали, що ти у друзів, а у яких вони не знали.

— Доброго вечора, Марино Вікторівно. А навіщо Ви мене шукали? — запитав я.

— Привіт. Чого-чого… Тут, просто була у нас в школі сьогодні одна людина з консерваторії, це мій викладач. Ми з ним говорили про тебе. Я йому розповідала, що ти такий унікальний і досяг таких успіхів за якихось три-чотири місяці, а він мені не повірив, і сказав, що хоче тебе послухати, а тебе не було ніде. Так, де ти пропадав?

— Ну, Вам же сказали, що у друзів. Ми вирішили на вихідних відпочити разом. — збрехав я з роздратуванням. Чомусь мені не хотілося зараз ні з ким спілкуватися. Мені хотілося закритися в своїй кімнаті, включити якусь касету і просто відпочити від усіх, від Рити, від Марини, від батьків і, найголовніше, від себе. Після всього, що сталося вчора вночі у Рити, у мене на душі залишився якийсь неприємний осад. Я не можу сказати, що мене мучила совість, ні, це було щось зовсім інше. Я просто зрозумів, як мені по-справжньому не вистачає Інги. Мені було боляче і прикро від того, що я тоді, на дачі, не сказав того, що повинен був сказати про свої почуття. Я ненавидів себе за ту слабкість, яка взяла верх над моїми почуттями і дозволила відпустити Інгу.

— Ти чого нервовий такий? Я тебе образила чимось? — спитала Марина.

— Ні, Марино Вікторівно, Ви тут ні до чого, просто втомився. Ви знаєте, добре, що ми не перетнулися з Вашим викладачем, бо я ще не готовий показувати людям, як я граю. Я вважаю, що ще рано. А хто хоче послухати, нехай приходить на наш шкільний концерт до Дня вчителя. Ми там з Ритою гратимемо дует.

— У вас в школі концерт? І ти мовчав? Ти — редиска! — вигукнула Марина Вікторівна, вже забувши про свого консерваторного викладача. — І Ви готуєтеся без мене? Чому не попросили у мене допомоги? Хоча, я розумію…

— Ну так, все через Ритку. Я пропонував їй, щоб Ви з нами позаймались, але вона навідріз відмовилася. Не ображайтеся, Марино Вікторівно. Ну, Ви ж її знаєте, вона просто завжди така.

— Гаразд, проїхали, на концерт то хоч запросите? — запитала вона.

— Звичайно, я як раз збирався Вам сьогодні сказати, в суботу, у нас в школі. Приходьте обов'язково і можете запросити свого викладача з консерваторії, хоча я думаю, що він нічого нового тут не побачить.

Ми попрощалися, а я закрився в кімнаті, і, не вмикаючи світла, включив магнітофон. З динаміків лилися слова Елвіса Преслі:

«Love me tender, love me sweet, Never let me go. You have made my life complete, And I love you so…»

«Та що ж це таке!» — подумав я і вимкнув магнітофон. Мені не хотілося ні думати про кохання, ні читати, ні слухати пісні з такими душевними текстами. І я не помітив, як заснув.

Тиждень пролетів непомітно. Після уроків ми щодня репетирували у Ритки, поки її батьки були на роботі. Ми хотіли зробити сюрприз для всіх, тому вирішили не грати в школі. У музичній школі ми теж працювали лише над програмними завданнями. Риті я навіть не розповідав про нашу з Мариною розмову. Знаючи Риткине ставлення до Марини Вікторівни, і розуміючи, що, якби вона дізналася про те, що я розкрив наш секрет, то вона би мені таке влаштувала…

Концерт був досить довгим, виступали і молодші класи, і старші, ставили сценки, співав хор, читали вірші, навіть танцювали. Ми грали наприкінці концерту.

Грали ми добре, навіть, дуже добре. Я б навіть сказав, що так добре