Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Підійшов до Мельникова і спитав, чи знає він Афродіту Клейнміхель.

— Та звісно ж, знаю! — Мельников уже був тепленький і допивав черговий келих шампанського, хоча ще і обіду не було. — Багата спадкоємиця, у її батька величезні маєтки у Курській та Чернігівській губерніях. Ще та шибайголова! Захоплюється аеропланами, сама літає! Нещодавно зробила переліт до Казані!

— Неодружена?

— Ні, Іване Карповичу, не одружена і не одружиться.

— Чому? — здивувався я, бо виглядала вона миленькою, а великі статки хоч кого робили і гарнішим, і розумнішим.

— Тому, що характер нестерпний, витворяє, що хоче! Ви знаєте, що вона своєму жениху ніс зламала?

— Як?

— Ударом. Вона ж боксом займалася!

— Боксом? — не повірив я.

— Боксом, боксом! Виписала собі тренера аж із Англії, ну і молотила груші. Потім батьки задумали її одружити. Вона сказала, що піде заміж тільки за того, хто переможе її на ринзі. Всі сприйняли це як жарт, тільки Афродіта не жартувала. Коли приїхав до неї свататися один хлопчик із поважної родини, вона його покликала до саду, а потім напала і відлупцювала, зламавши ніс! То який там заміж, Іване Карповичу, самі подумайте!

— Нічого собі! — тільки головою я покрутив.

— До того ж у неї нога залізна, — пошепки сповістив Мельников.

— Як?

— Розбилася на аероплані, дивом вижила, протез їй у Німеччині зробили. Інша б трималася після того подалі від аеропланів, а ця польотів не залишила. Божевільна жіночка, Іване Карповичу, а чого ви питаєте?

— Так от вона запрошує мене політати.

— Хто? — Мельников, коли випивав, розумував не дуже швидко.

— Пані Афродіта.

— Графиня?

— Вона що, графиня?

— Так! Ще й мільйонерка! — запевняв мене Мельников і тут побачив, що Афродіта підійшла і стоїть перед ним. Аж удавився шампанем, бідолаха.

— Спокійно, спокійно, Мельников, — сказала графиня і поплескала по плечах. — Що, пліткуєте тут про мене?

— Та ну що ви, що ви? — Мельников знітився. — Не збирався навіть! Ні!

— Відпустите Івана Карповича зі мною?

— Куди? — отетеріло спитав капітан.

— Політати. Ми швидко, авто вже чекає.

— Та я не знаю. Нам ще треба побувати...

— Тоді я забираю його! Ходімо, Іване Карповичу! — Вона схопила мене за руку і потягла. Я вдавав, що збентежений, але сам дуже радів, що вдалося піти з цього чергового збіговиська, де люди лише дудлили шампань та патякали. Ото вони у вищому світі так і жили, нічого до пуття не робили, тільки пліткували та гуляли.

— Сідайте! — сказала графиня, коли ми підійшли до авто. Сама відчинила двері і сіла на місце шофера.

Я ошелешено дивився на це диво.

— Та сідайте ж! — Вона відчинила мені передні двері. Я сів, і ми зірвалися з місця.

— А шофер де? — поцікавився я.

— Я сама люблю кермувати! — Вона завзято трималася за кермо, тиснула на газ, обганяла, об’їздила, сигналила.

— Вас поліція зараз зупинить!

— Не зупинить! У мене ж придворний номер! — Графиня кричала, в неї палали очі, ми летіли вулицею, наче божевільні.

— Слухайте, а вас у світі не засміють, що сама кермуєте? — спитав я, бо знав, що для панів без шофера їздити — ганьба.

— У світі всі знають, що з мене краще не сміятися! — Вона зареготала і почала сигналити візнику, який перегороджував нам дорогу. Той сахнувся до узбіччя, ми полетіли далі.

— Ну ви й кермуєте, мене аж у піт кинуло, — видихнув я.

— Який же руський не любить швидкої їзди! — Афродіта знову сміялася.

— Я не люблю.

— Ну так ви ж хохол, звикли на волах їздити — цоб-цабе!

— Звідки ви про волів знаєте? — здивувався я.

— У мого батька є маєтки у Чернігівській губернії. Я там часто відпочивала влітку, спілкувалася з місцевими. Ось:

Ой, мамо, люблю Гриця. Гриць на конику вертиться. В Гриця шапка до лиця, Люблю Гриця молодця!

— заспівала несподівано потужним низьким голосом.

Ми у цей час вилетіли на перехрестя, там стояв городовий, який спочатку підняв руку, щоб зупинити нас, а потім, мабуть, роздивившись номер, віддав честь і струнко витягнувся. Ми промчали поруч із ним, графиня і не