Читати книгу - "Дім з вітражем"

чоловік вів кудись віслючка, на якому сиділа Богоматір. Я теж хотіла б сісти на такого віслючка і дати завезти себе до якогось іншого, кращого краю, до оточеного мурами міста, яке дасть мені прихисток, до міста, в якому я зможу залишитись назавжди.

Кустарне хрещення було визнано дійсним, тепер мені належало підготуватися до першого причастя, заявила Аба, коли ми зустрілися коло виходу. При вході повз нас пройшла та жінка, яка молилась біля барельєфа лицаря. Вона занурила велюрові рукави в дивну нішу, після чого на підлогу впало кілька крапель води. Я була майже впевнена, що це — Прабабка. До дверей нас відвела сувора черниця.

— До відзеня! — промовила я на прощання, горда з того, як добре говорю польською.

— У костелі не можна так казати! — визвірилася черниця. — Так кажуть на вулиці. А тут — дім Божий, тут треба казати: «Нєх бендзє похвальони Єзус Христус!».

— Нєх бендзє похвальони Єзус Христус! — повторила я, і чорні двері з грюкотом зачинилися.

Якщо у Прабабки був добрий день, вона завжди розсувала штори, сідала перед дзеркалом зі щипцями і робила собі завивку, наспівуючи при цьому пісню, приспів якої нагадував кукання зозулі. Траплялося, що вона заводила дивні тексти з рефренами на кшталт:

— Праведник проживатиме на Твоїй святій горі. Праааведник проживатиме на Твоїй святій горі.

Вслухаючись у її високий голос, я почувала зніяковіння і сором — так само, зрештою, як і тоді, коли вона при мені пісяла, — цей голос у мене асоціювався з публічним оголенням.

Коли я почала ходити на месу до Катедри, то зрозуміла, що ці дивні тексти були псалмами. Одного разу мені трапилося зустріти Прабабку біля кропильниці — водою з неї вона щедро поливала собі ніс і грудну клітку.

— Так, вона час від часу співає в катедральному хорі, — підтвердила Аба, дивлячись убік. Невже вона теж вважає ці співи чимось непристойним?

— А з моїм Прадідом Прабабка познайомилася в хорі?

— У 1925 році Прабабка стала однією з перших жінок, прийнятих в Академічну хорову капелу в Ленінграді. Незважаючи на молодий вік, вона невдовзі стала заступницею диригента. З прадідом вони і справді познайомились на репетиції, він був одним із басів.

Я дивилась у вікно на цеглу сусіднього будинку, яка оголилась у тому місці, де з фасаду обсипалась штукатурка. Мені багато разів казали, що цегла на сонці має колір волосся Прадіда, його обличчя легко виокремилося з орнаменту тріщин, я уявила, що він з ранку і до сірого зимового смерку співає, а коли за вікнами темніє, коли решта хористів прощаються і йдуть додому петербурзькими мостами, у залі й далі звучить урочисте двоголосся, бо там залишилися вона і він, диригентка і співак, мецо-сопрано і бас, дівчинка і зрілий чоловік, низька і високий. Так жінка і чоловік безперервно співають декілька днів, а може, й цілий місяць. Це був їхній вокальний марафон, схожий на поетичний марафон моїх батьків.

— Тато був старший за маму на десять років і походив із кращої сім’ї: вони мали маєток у Литві, який, зрештою, втратили, натомість мамині батьки були селянами з тих самих країв, вони приїхали до Петербурга за хлібом. Як же татова сім’я опиралася цьому шлюбу! Навіть через багато років його вже зовсім стара сестра не погодилася зустрітися зі мною. Але що ж, тато дуже, просто неймовірно закохався — і нікого не слухав. Вони повінчались у храмі святої Катерини, майже без свідків. Але якраз це ти знаєш, правда?

Я кивнула. У залі тоді було зимно, сторож, який наглядав за грубкою, вже пішов додому; хоч і вихолонуло, та співак мав спітніле чоло, близькість диригентки його розпалювала: її біла гладенька шкіра, її дрібні делікатні долоні й маленькі ступні — від неї ми всі їх успадкували. Силою своєї любові він учинив так, що в Ленінграді на цілих тридцять ночей настала полярна ніч, він прагнув, щоби ніхто не ставав на заваді, не перешкоджав їхній інтимності: ні його владна старша сестра, ні дратівлива Катерина II, на честь якої було збудовано тутешній костел, ні нещасний Станіслав Август Понятовський, якого в цьому костелі ненадовго поховали, ні співаки, які не потребували диригента, бо в цей час будували на далекій Півночі кілометрові загорожі з колючого дроту, довгі, як ноти найголоснішого алегро життя пари вокалістів.

— Вони прожили разом сім років. У тридцять сьомому тато відчував загрозливість ситуації, але він був безстрашний. Він мав нестриманий характер, всюди говорив те, що думав, а донощики тоді траплялися на кожному кроці. З нашого будинку почали один за одним зникати люди — частіше чоловіки, але й жінки теж: у моїх сусідок-близнючок за одним махом забрали і матір, і батька. Коли прийшли по тата, я не спала. Він поцілував мене на прощання, сказав, що це помилка, що він скоро повернеться, двоє чоловіків чекали на нього у дверях. Я більше ніколи його не бачила.

Арешт батька становив центральну точку в житті Аби, будь-яка її розповідь рано чи пізно вискакувала на нього, як човен на мілину.

— Знаю, знаю, я чула. Розкажи про співи!

У відповідь Аба щось зробила з обличчям: загасила очі, затиснула губи, затулила долонями вуха, і тільки крила її носа рухались розмірено, наче крильцята малої пташки.

— Після цього співи закінчилися назавжди, — відрізала вона.

Однак якимось чином я знала, що каже вона неправду.

Пензлі

Микола любив розкладати мої художні роботи на підлозі, а тоді ходити по них босим, пальцями ніг показуючи вдалі місця, однак вражаюча більшість робіт, на його думку, були негодящі. Щоразу як ми після цього лежали на моєму ліжку, я думала про кольорові плями на його ступнях, а він у перервах між поцілунками продовжував пояснювати, чому я малюю погано. Почувши, як до дверей наближаються кроки Аби, ми сідали, а Микола знову ставив ноги на помальовані аркуші ватману.

— Цей напрям думок добре мені знайомий, — голосно говорив він. — Тобі здається, що ти перша, але ти рухаєшся торованою