Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

літній представник міської громадськості:

— Моє прізвище Коромислов. Я працюю спецкором у «Вишньоволоцькій газеті». Я пройшов увесь район від кордону до кордону і ні про що подібне не чув. Нічого у вас не вийде.

— Вийде! — сказав Юра Лоза.

— Тоді шукайте у районі Бологово-Ликошино. Я там рідко бував. Там свій кореспондент є, Куженкін. Може, у його володіннях щось і є.

— Гаразд, — сказав Юра Лоза. — На цей район звернемо особливу увагу. Хто ще хоче взяти слово?

Слова попросив дещо літній, але ще молодий чоловік в неновій льотній формі. То був представник цивільної авіації. Він сказав:

— Товариш спеціальний кореспондент абсолютно неправий. Ми обслуговуємо літаками пожежну охорону і лісництва. Так у нашому краї тих джерел сила-силенна. Є не лише занедбані джерела, а й цілі покинуті села. Дайте мені карту, я вам по пам'яті цих джерел штук десять намалюю.

Юра Лоза дістав карту і звернувся до геологічного співробітника:

— Володю Стороженко, нанеси джерела на карту. Тільки будь уважним. Для них з літака все на сантиметри вимірюється, а нам кілометри йти.

Далі Юра Лоза пройшовся по сцені й запитав:

— Я знаю, що серед вас лікарі є. Хай вони скажуть: в якому краї вашого краю найдужчі люди мешкають?

Головний лікар району товариш Радкін Віктор Олександрович сказав:

— Тут ми вам нічим допомогти не можемо. В усіх краях нашого краю живуть найдужчі люди. Особливо скаржаться сільські лікарі. Один казав мені: «Мої трактористи дужчі за своїх тракторів стали. Я вже забув, як градусник виглядає».

— Дуже сумний факт! — сказав Юра Лоза. Хоча нічого сумного в цьому факті не було.

Між тим, і сам Юра Лоза був, либонь, дужчий не лише за трактора, а й танка. Він тужно усім подякував і закрив нараду. І геологи почали розходитись по машинах і конях.

Валера Готовкін з лейтенантом Соколовим і Михайлом Гагаріним попрямували до «газика» вантажитись на кілька днів. Вони в бік Бологово-Ликошино їхали.

Маша з геологічним співробітником Володею Стороженком мали на автобусі доїхати до села Леонтьєво і вивчити там два джерела, на які льотчик вказав. І ще сільський магазин. Щоб купити там продуктів. Тому що вони були черговими по табору призначені. До десяти вечора їм належало приготувати вечерю на сорок осіб.

— Чому на сорок осіб? — запитала Маша у Юри Лози. — Адже геологів усього десять.

— А кожен їстиме за чотирьох, — заспокоїв її Юра.

І всім, хто від'їжджав, Юра давав перлинні таблетки-кульки.

— Ці кульки у цілющій воді розчиняються. Коли кулька розчинилась, знайшли!

І скоро завмер піонерський табір.

Маша і геологічний співробітник ішли весняною дорогою. Тут, за містом, співробітник був зовсім інший. Він і не думав спати. Очі у нього сяяли. Він до всього мав діло. І загалом, був як новенький.

Маша у нього запитувала:

— А чому ви експедицію навесні організували? Адже влітку легше.

— Влітку стільки трави і кущів, що нічого не видно. Взимку, поки сніг, кожне джерело видно. От і мерзнемо.

— А як ви гадаєте, ми знайдемо джерело?

— Звичайно, знайдемо. Я знайду.

— Ні, я! — скромно мовила Маша.

Вони підійшли до села. Біля входу стояли два стовпчики з написом: «Ракитне».. Літера И твердою рукою була виправлена на Е. Виходило — «Ракетне».

— Поряд, напевно, військова частина, — пояснив Стороженко. — Ось і виправили.

— Що таке ракети, я знаю, — сказала Маша. — А що таке ракити?

— То дерева такі, — відповів геологічний Стороженко. — Пам'ятаєш пісню:

«Ой, шуми ти, кущ рокитовий[1], Вниз під вітром до землі… Козаки дружка убитого На шинелі принесли…

Далі він ще сказав:

— У нас полюбляють усе перейменовувати.,1 села, і вулиці. Якось ми село шукали — «Чорний бик». Ми довідались з літопису, що там руда була. Шукаємо, шукаємо… Нема такого села! Всю область обнишпорили. Виявилось, воно вже років тридцять має іншу назву — «Червоний побут». Інше село колись називалось «Парасьонково». Тепер його на жодній карті немає. Бо воно вже не «Парасьонково», а «Прогрес Синьково».

Маша з цікавістю усе слухала. І намотувала, намотувала…

Село Ракетне було дуже веселе. Усе-всеньке пофарбоване. Один будинок увесь яскраво-зелений, навіть ядучо-яскраво-зелений, од голови до ніг. Дах яскраво-зелений, огорожа яскраво-зелена, навіть кожний кілочок для теляти яскраво-зелений. Навіть яблуні побілені яскраво-зеленою фарбою. Другий будинок був несподівано ввесь фіалковий од першої до останньої дощечки. Навіть поштова скринька, що висіла на дереві, до речі, на рокиті, була фіалкова. Третій будинок був червоний, як пожежна машина. А останній будинок був увесь яскраво-жовтий, ніби в ньому мешкав начальник ДАІ.

— Чому таке село? — запитала Маша. — Наче діти розфарбували.

Володя Стороженко на це відповів:

— Я люблю вишньоволоцькі села за те, що вони усі несподівані. Одне на друге не схоже. Все у них різне: від кількості будинків до кількості поверхів. Пам'ятаю, в одному селі всі огорожі були як із зошита в косу лінійку. Із довгих металевих рейок. Їх, мабуть, перепилювати не вміли, от і ставили скісно. В другому селі всі дахи сяяли, як космічні. Вони були якоюсь особливою плівкою вкриті. На колодязі дашок є, то перед ним зачісуватись можна. Сидить ворона і сама себе клює. У третьому селі всі будинки були