Читати книгу - "Мільйон і один день канікул, Євген Серафимович Велтистов"

Такого ревища зроду ще не чула тиха пристань. З будки вискочив переляканий черговий. Він протирав очі, не розуміючи, що робиться на річці.

Десять теплоходів, разом заревівши, пообривали причальні канати та й попливли униз за течією. Вони не просто пливли, а доганяли один одного, кружляли на місці, кидалися врозтіч, немов затіяли гру в доганялки. А попереду мчав білий, весь у шумовинні теплохід, і з його палуби махали дитячі руки й линув дружний сміх. Черговий розгублено дивився на всю оцю чехарду. Нараз він згадав, що на жодному теплоході немає екіпажу. Черговий зірвався з місця і, оглядаючись на річку, побіг дзвонити, бити тривогу.

Цей дзвінок перервав важливу нараду. Капітани та їхні помічники повскакували до автобуса і за півгодини були на пристані. Вони побачили свої теплоходи, що мирно дрімали біля причалу. Черговий, заїкаючись, розповів, що теплоходи повернулися самі, так само, як і відпливли. Хоча черговий і клявся, що каже правду, капітани не вірили жодному його слову. І все-таки тут щось сталося: канати пообривані, трапи попадали у воду… Та й дісталося ж роззяві-черговому!..

А Гум-гам затіяв нову гру. Білий дизельний теплохід переслідував прудку горду “Ракету”. Перший побачив її Зайчик і голосно загукав, показуючи пальцем. Від “Ракети”, що мчала на підводних крилах, тягнувся на воді довгий сріблястий слід, і по тому сліду наздоганяв її звичайний теплохід. З капітанської рубки “Ракети” махали червоним прапором: попереду було небезпечне місце — залізничний міст, під яким двом теплоходам роз’їхатися неможливо. Але теплохід не зменшував швидкості, він наздоганяв “Ракету” і при цьому гудів на всю річку:

Іду-іду, літати хочу…

Капітан теплохода був у відчаї. Він ясно бачив гарну корму “Ракети”, в яку вони за хвилину вріжуться. Та корма раптом стала опускатися вниз, наче “Ракета” тонула, а теплохід, навпаки, задирав ніс.

Капітан глянув у бічне вікно. Що таке? Його теплохід, на якому він проплавав одинадцять років, вискочив з води, перелетів через міст і, плюхнувшись знов у річку, здійнявши фонтани бризок, плив далі.

Аж тут капітан по-справжньому перелякався, але не за себе, не за корабель — за пасажирів. А що, як хтось із них упав за борт?

Капітан заходився швидко рахувати дитячі голівки.

Хлопчики та дівчатка вкупі з вожатим сиділи на палубі, мокрі від голови до ніг, трохи перелякані, але щасливі.

— Так їй і треба, отій “Ракеті”! — кричав Максим. — Хай знає: нас не випередиш!

— Ура, перегнали! — галасувала палуба. — Уперед, швидкоходе, летючий теплоходе!

Максим з гордістю глянув на свого друга: тепер усі пересвідчилися, що Гум-гам уміє гратися. Мабуть, у світі мільйони теплоходів, але тільки один з них став летючим. Розчервонівшись від пережитого хвилювання, Максим силкувався збагнути, що за чудесне перевтілення сталося з ним хвилину тому. Він, Максим, жива людина, неначе враз перетворився на теплохід. І гостро відчув, як б’ється моторне серце, і скажено крутиться живий гвинт, і двигтять залізні боки, — адже навіть теплоходові трохи страшно, коли він перелітає міст. А коли він, теплохід-людина, знову плюхнувся у воду, і відчув твердий удар об днище, і зітхнув на повні груди, прийнявши на себе хвилю, він з радістю подумав, що так само легко зможе зануритися в простори моря, і неба, і космосу. Він переміг свій земний страх!..

Капітан побачив знайомі береги і полегшено зітхнув: “Ось вона, бухта Забута”.

Теплохід влетів до порослої верболозом бухти, і капітан з жахом побачив, як він, перескочивши дерев’яні містки, полинув прибережним лугом. Не рипнула жодна піщинка, теплохід ніби пригладив днищем шовкову траву, затим сповз кормою у воду.

Ну що ти вдієш з таким відважним теплоходом, котрий не визнає ніяких доріг, не розрізняє точної межі води, неба й суші!

— Прекрасний у вас корабель, — сказав вожатий капітанові й підморгнув дітям.

— Та який уже є, — похмуро відповів капітан. — Пробачте, коли що не так… Це бухта Забута. Стоянка дві години. Ми вам посигналимо, коли зберемося їхати додому.

Спустивши пасажирів на берег, капітан і матрос полізли оглядати двигун.

Усе в цій бухті було зелене: вода, дерева, земля, ба навіть небо, коли дивитися на нього знизу, з-під гілля. А найзеленіша — галявина неподалік од берега, куди одразу помчали діти, ніби відчуваючи, що вона найзапашніша, найсонячніша, найпрекрасніша. Тут можна перекидатися, скакати на одній нозі, перестрибувати, бігати, лежати на траві, рвати кульбабки, плести вінки й ганятися за метеликами. Чого ще треба людям, які втекли із запиленого літнього міста!

Зненацька залопотіло по листю, й на галявину ринув грибний дощ — великі краплі впереміж з гарячим сонячним промінням.

— Друзі, до мене! — кличе Гум-гам. — Зараз буде покрівля!

Він умить запримітив великого лопуха, промовив: “Р-раз!” — і лопух раптом виріс на очах, став величезним зеленим парасолем.

— Хутчій, хутчій усі сюди, під парасоль, поки не відшумить дощик!

— Що це за чудо-лопух? — спитав хтось із хлоп’ят. — Звідки він?

— Тс-с… — Гум-гам прикладає пальця до губів, нагадуючи про умови гри. — А то залишишся без даху.

Діти збилися докупи, мацають товстий, як у дерева, стовбур, охкають, ахкають, дивляться вгору на зелений дах і сміються.

А коли дощ ураз перестав, почалися інші прохання.

— Гум-гаме, зроби оту мурашку великою-превеликою!

— І сонечко!

— А ще черв’ячка. Будь ласка, Гум-гаме!

— А жука — як танк! А травинку — як шаблю! Я буду з ним битися.

— Мені човника із тріски! І вітрило з тролейбусного квитка. Втечу од вас!

Так кричали всі — Максим, Мишко, Зайчик, Сергій, Оленка, Вовка, — усі хлопчики й дівчатка з одного двору. Їхній новий друг Гум-гам, такий самий завзятий ігрун, як і вони, тер лоба, вислуховуючи прохання. Ні, він не сумнівався у своїй могутності — це всі розуміли, — він просто розмірковував, якій грі надати перевагу.

— Ай, ай, ай! — почувся раптом крик.

Діти обернулися й побачили,