Читати книгу - "Мільйон і один день канікул, Євген Серафимович Велтистов"

що то верещить дівчинка в платтячку в горошок. Вона махала руками, підстрибувала, і так само смішно підстрибували червоні та сині горошинки на її платтячку. А сльози так і ллються з зажмурених очей.

Максим перший підбіг до неї:

— Ти чого?

— Ось іди собі, іди! — пропищало дівча.

Максим повернувся був спиною, але дівчинка знову закричала:

— Не ти! Не ти!

Підбігли інші діти, уп’ялися очима в плаксу.

— Чого вона ото реве, Максиме?

— Тихо! — пошепки мовив Максим, а дівчинці звелів: — Стій! Не ворушися!

Він побачив, кого злякалася дівчинка. Лимонно-жовтий метелик пурхав над нею, сідав на червоні та сині горошинки, злітав і ніяк не міг розкуштувати ці дивовижні квіти. Ось він знову повис на платті, й тут Максим накрив його рукою, обережно взяв за черевце.

Діти засміялися, а дівчинка розплющила очі й спитала:

— У кого є шпилька?

— Нащо вона тобі? — поцікавився Максим. — Це звичайний капустяний білан.

Дівчинка хитро примружилася:

— Ні. Я, коли ревла, одним оком підглядала. Бачиш, як блищить? Він прилетів з Африки!

— Капустяний білан! Капустяний білан! — загомоніли діти.

— Якщо він прилетів з Африки, — мовив Максим, — то я його випущу. — І він розтулив пальці.

Дівчинка відскочила, пропищала: “Ай!” — і червоно-сині горошинки підскочили разом з нею. А метелик полетів собі в інший бік.

— Ех ти, боягузка, дівчинка-квітка! — промовив Максим і здивовано уп’явся поглядом у дівчинку.

І всі діти підійшли до дівчинки ближче. Замість різнобарвних горошин на її сукенці порозпускалися квіти. Ніжночервоні, золотаві — таких не побачиш і в ботанічному саду.

— Не бійся! — поблажливо озвався Гум-гам, вдоволений своєю витівкою. — Якщо метелики чіплятимуться до тебе, покличеш мене.

Дівчинка завмерла на місці, не наважуючись поворухнутися.

— Грайся собі, квіти не пообсипаються. А ти чого хотів, Зайчику? Жартувати так жартувати!

— Я хочу бути жовтий, як кульбабка.

І в ту саму мить на сорочці й на штанцях у Зайчика виросли жовті пелюсточки, і Зайчик пострибав по траві, наче сонячний м’яч.

— Дивіться, який я жовтий! Який я пухнастий! Максим був здивований: невже Гум-гам може

зробити геть усе, що не попросили б діти? І ще він відчував себе трохи скривдженим: раніше його друг грався тільки з ним, а тепер…

— А ти, Оленко? — спитав Гум-гам дівчинку з червоним бантом.

Він уже знав усіх на ім’я.

— Фартух, черевички й шапку з листя.

— А ти, Михайле?

— Мені бороду з трави.

— Тепер твоя черга, Сергію.

— Я хочу дерев’яний щит і меч. А за коника мені буде палиця.

— А чого Максим похмурий? Для друга я зроблю все, чого він захоче.

— Я не похмурий, просто замислився, — мовив Максим. — Я хочу крила, як у бабки. Трішечки політаю.

— Що ж, це буде найбільша бабка, — згоджується Гум-гам.

Вслід за Максимом і решта дітей попросили прозорі крила, ноги як у коників, хвости наче в ящірок. Максим, звичайно, аніскілечки не образився, а навпаки, зрадів, що його наслідують. Так завжди в грі: варто комусь вигадати собі крила, як одразу ж довкола нього — веселий табунець.

Гум-гам сидів на пеньку, обмахувався шоломом, тихенько сміявся й наспівував:

Літаннячко, повзаннячко,

Скаканнячко, плиганнячко,

Прегарне забавляннячко,

Така кумедна гра!..

— Це знадобиться для моєї колекції, — прошепотів Гум-гам і дістав з кишені записника. Озирнувшись, він розгорнув його й заходився читати свої записи:

“Пречудові ігри в які я грав.

Змій.

Кіт Рич.

Корусель.

Замки”.

Прочитавши ці малограмотні замітки, блакитнолиций хлопчик лишився задоволений і почав записувати нові ігри для своєї колекції, про які він дізнався сьогодні. Його, звичайно, не турбувало питання, як пишеться слово “теплохід”, і він з легкістю вивів: “ Літучій типлохід”.

— Здивую Кри-кри, — промовив, усміхаючись, Гум-гам. — Політаємо ми з ним на теплоході… Тільки де ж нам дістати теплохода?..

А на галявині, неподалік від Гум-гама, Максим ганяв за Мишком, щоб смикнути його за зелену трав’яну бороду. Відштовхнеться від землі, і крила трохи несуть його. І Мишко відштовхнеться, злетить угору та й озирається: ні, не впіймав! А Максим і не може наздогнати, він помирає од сміху: таке кумедне у Мишка обличчя з бородою.

— Гей, Максиме!

Дівчинка-квітка, боягузка Ніна, кличе його:

— Ти не лети далеко! Вони знову на мене сідають.

— Не вкусять! — кричить Максим. А все-таки підлітає до дівчинки, махає руками на метеликів.

— Знаєш, скільки разів мене кусали, коли я був маленький! — втішає Максим Ніну. — Бджола кусала, комарі кусали, мурашка вкусила. А один собака ткнувся носом, я його погладив, і він не вкусив. А оце мене вкусила Оленка Медведєва, дуже давно, ще в дитячому садку. Бачиш, який шрам на руці? Пусте, все минулося.

“Дітей кличу, додому хочу-у!” — гуде з річки теплохід.

Шкода залишати галявину, але теплохід гуде вдруге, втретє, і діти біжать до берега. Крила шелестять за спиною, хвости тягнуться по землі, — гра закінчилася.

— У вас що? Карнавал? — запитав капітан, оглядаючи зелене вбрання дітей.

— Звичайна екскурсія, — сказав Гум-гам. — Цебто гравенція.

— Атож, — махнув рукою Максим, — бачите: трава й листя. — Він розумів, що Гум-гам не хоче розповідати капітанові, як вони розважалися.

Теплохід ішов проти течії, підкоряючись капітанові.

Гум-гам перешіптувався на палубі з Максимом:

— Яку ще гру вигадати? Гру, що в неї ніхто ніколи не грався…

Діти чують тільки деякі слова, що їх говорить на вухо Гум-гамові Максим: “Свято…Вночі…Місяць…”