Читати книгу - "Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі"

— Стривай, юначе! Це ти вбив мамелюка?! Покарай мене Бог, якщо я не розрахуюся з тобою! — шепотів Махмуд-бей. Та в цей момент перед ним немов виріс піхотинець із занесеним багнетом. Він кинувся на Махмуда, але гримнув постріл, і піхотинець впав на землю.

Венеціанець, побачивши це, повернув коня і з оголеною шаблею понісся на Махмуд-бея. Супротивники лютими поглядами зміряли один одного.

— Айт, гяур! — крикнув Махмуд-бей і блискавичним ударом шаблі пронизав йому груди.

— Вай, нана! — глухо простогнав венеціанець, випустивши з рук шаблю і, як зрубана гілка, звалився на землю. Його зелений мундир просякав кров’ю.

XVII

Махмуд-бей здригнувся і зблід. Він не зміг би пригадати, скільки людей убив за сорок років: убивати, знищувати людей стало для нього звичним. Але такого душевного хвилювання, як тепер, Махмуд ніколи не відчував. «Вай, нана!» — ці слова відгукнулися в самій глибині його серця, і воно гарячково забилося.

Вся істота Махмуда була вражена. Він уже не чув ні рушничного тріску, ні дзвону мечів, ні гуркоту гармат, від якого здригалася земля. Махмуд-бей завмер на коні і, затамувавши подих, не зводив очей із вмираючого венеціанця.

І тут Махмуд-бей зрозумів, кого він убив: ці очі, цей ніс, цей лоб... Саломе і Резо! Ці вуса і борода, ці губи... Це ж Резо! Так само, як цей вмираючий, скреготав зубами Резо, коли османи нещадно били його батогами на палубі корабля...

«О, горе мені!.. Може, це їхній син?! — майнула страшна думка. — Який жах, Господи!»

У свідомості Махмуда промайнуло все його життя, від вічнозелених берегів дзюркотливої Техурі до величного Ніла. Він згадав дитинство, рідний дім, батьків, братів, отця Маркоза і знову — Саломе і Резо...

«Невже все це справді було?» — немов шепотів йому якийсь голос. «Так, усе це було, все це справді було, — відповідав йому інший голос. — Хіба не пам’ятаєш, навіть у далекому Єгипті ти часто згадував все це і пролив чимало сліз, і тишком, і на людях. Хіба не пам’ятаєш, як викрадений і проданий, подібно тобі, невільник одного разу показав, де знаходиться улюблена, але для тебе навіки втрачена батьківщина. Зі змученим серцем, очима, повними сліз, ти часто спрямовував свій погляд у далечінь. Ти дивився на простягнуту за Нілом неозору голу пустелю. Ти хотів бодай уявно розрізнити за нею гори, вкриті лісами, і серед них — веселу, прозору Техурі. Та марно! Гола пустеля залишалася пустелею, одноманітною і мертвою. У дні юності ти багато разів думав з тривогою: «Ах, що з моїми близькими? Чи живі вони зараз, чи ні?..» Ти пам’ятав усіх... І не тільки людей... Скільки разів ти згадував свою собаку Ажгерію і козла Очагу з крутими рогами, якими він погрожував своїм суперникам... Але час йшов, роки слідували за роками... І ти звик до нового життя. Доля посміхнулася тобі. У тебе є все: багатство, слава, удача... Всі захоплюються тобою, поважають тебе. Так, ти звик до свого становища... Минуло багато років, і за цей час хвилі життя вкрили намулом твоє серце. Та в глибині воно все ж зберегло частку того, що не могли затягнути і змусити закам’яніти ніякі намули, ніякий час. Ця частка іноді несподівано нагадувала про себе, нагадувала про твоє вже забуте минуле. І бентежне серце змушувало тебе, охопленого скорботою, глибоко замислюватися».

— Вай, нана! — повторювали губи вмираючого, що ледве ворушилися.

— Та це ж Резо! Невже? Боже, за що ти так жорстоко покарав мене! У чому моя вина?.. О, якби я знав...

— Вай, нана! — венеціанець ледь здригнувся і завмер.

Волосся ворухнулося у Махмуда на голові, тіло охопило тремтіння. Він глянув на свою закривавлену шаблю, стиснув рукоять і повільно опустив клинок. Гостра сталь блиснула в сонячних променях. Цівка червоної крові стікала по жолобку і застигала у вістрі.

— Махмуд-бей?! Аллах, ти живий?! — крикнув хтось.

Свідомість Махмуда прояснилася. Перед ним стояв мамелюк у рваному одязі. Його змилений кінь хропів. На полі бою валялися трупи мамелюків, франків, убиті коні. Дзвін мечів доносився з боку пірамід. Махмуд подивився на мамелюка і впізнав його. Це був тисяцький Ахмед. Та себе самого Махмуд-бей досі не впізнав. Увесь сорокарічний намул немов змило з його серця. Воно очистилося... Махмуд-бей перестав бути мамелюком.

— Махмуд-бей! — з тривогою повторив Ахмед. — Що робити? Чому ти стоїш, як скам’янілий? Хіба не бачиш, що франки долають нас?! Загін Аслана-ага знищений. Де твої люди? Омер-Саїд послав за тобою. Він просить поспішити йому на допомогу... — квапливо доповів Ахмед.

Махмуд-бей безмовно глянув на тисяцького та знову вп’явся очима в мертвого венеціанця.

Почулося цокання копит, прискакали мамелюки. У загоні були десятники і кілька тисяцьких.

— Махмуд?! Ти тут? Що відбувається? Ахмед, чому ти стоїш тут? Ми загинули. — Коротконогий паша над пашами розгромив нашу гвардію... Омер-Саїд звитяжно впав за славу мамелюків. Махмуде, всі беї шукають тебе. Вони не знають, що робити, як бути. Франки оточують нас. Страшна біда може обрушитися на нас щохвилини! — наперебій кричали мамелюки.

Махмуд мовчав. У його свідомості проносилися інші образи, виникали інші постаті.

— Ти поранений? — запитав хтось.

— Чого ти стоїш, втупившись у мертвого гяура? — різко запитав Ахмед. — Це сотник венеціанців. Собаці — собача смерть!

— Хто венеціанець? — крикнув Махмуд-бей, і обличчя його спотворилося.

Мамелюки відсахнулися назад.

— Аллах! Аллах! Що з тобою, Махмуде?! — перелякано вигукнули вони.

— Він такий же венеціанець, як я — араб! — запально вигукнув Махмуд-бей.

— Аллах! Аллах! Великий пророче, захисти нас! Чи не з глузду він з’їхав?!

— К бісу твого пророка і твого аллаха!.. Де вони? Беззаконня — ось аллах усього земного, і насильство — його пророк! — закричав Махмуд-бей.

— Махмуде! — обурився тисяцький Ахмед. — Невже це правда? Ти відкинув іслам?.. Чи зрадив клятві мамелюків?

— До біса ваш іслам і вашу клятву!

— Махмуд?! Що тут відбувається? Чи не підкуплений він франками? Зрадник! — обурився тисяцький Ісмаїл.

— Цілком можливо! — погодилися мамелюки. — Загін його розбитий, а сам він живий і неушкоджений...

— Гяуре! Я розрахуюся з тобою! — заволав тисяцький Ахмед, схопившись за шаблю.

Махмуд-бей немов тільки цього і чекав.

— Спробуй! — з гіркою усмішкою промовив він.

Ахмед не встиг вийняти з піхов шаблю, як Махмуд проткнув тисяцького своїм мечем.

— О, гяур! О, зрадник! — крикнули мамелюки і схопились за шаблі.

— Вай, нана! — пролунав гучний стогін, і смертельно поранений Махмуд-бей упав на труп венеціанця.

Гуркіт гармат і рушничні залпи поступово вщухали, і чулися тільки дріб барабанів і звуки труб.

Війська