Читати книгу - "Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі"

Трохи північне цих пірамід, між ними і Нілом, вишикувалися готові до бою мамелюки. Вбрані в свій найбагатший одяг, на гарячих скакунах, вони чекали появи противника і, тільки-но з’явилися франкські війська, стрімко атакували їх.

XVI

У розпорядженні Махмуд-бея було п’ять тисяч вершників. Він командував лівим крилом війська.

Махмуд-бею довелось битися з французькою кіннотою, яка на перших порах діяла нерішуче. Побачивши яскраві шати мамелюків, коні франків затялися. Настала замішка. Махмуд-бей скористався цим: оголивши шаблю, він кинувся вперед і врізався з тисячею вершників у саму гущавину супротивників. Махмуд хотів відтіснити франків, прорвати їхній фронт і, оточивши певну частину, знищити її. Серед очеретяних заростей, на болотистих берегах річки французькі кавалеристи, незвичні до умов цієї місцевості, не могли вільно маневрувати. Врахувавши це, Махмуд рішуче атакував французів. Кіннота Наполеона, немов розгадавши намір Махмуд-бея, не прийнявши бою, перейшла до оборони. Вороги відступили, але при цьому не порушили порядку і кинулися до своїх головних сил. А там уже гуркотіли гармати.

Випробуваний у битвах Махмуд-бей при першому ж зіткненні з французами переконався, що має справу з новою, незнайомою тактикою. Кожен рух французьких кіннотників, кожен їх крок був обдуманий. У їхніх діях були розрахунок і сувора дисципліна. При кожній сутичці з мамелюками французи поспішно відступали і з разючою майстерністю відбивали шабельні удари.

— Гасане, — звернувся Махмуд-бей до одного з сотників, які билися поруч з ним. — Дивись, синку, з якою спритністю вороги ухиляються від наших атак, як вміло намагаються заманити нас до своїх головних сил. Лети до Аслан-аги. Нехай він з тисячею вершників чекає моїх розпоряджень у засідці, в очеретяних заростях нижче Гізоха. Я не буду Махмудом, якщо не відповім франкам хитрістю на хитрість.

Гасан повернув коня, стьобнув його батогом і помчав.

Махмуд-бей наказав своєму загону відходити. Воїни відступили. Тепер перейшли в наступ французи. Їхні коні вже звикли до яскравого вбрання мамелюків, не лякалися і не ставали на дибки. Махмуд наказав своєму загону продовжувати відступ. Французи наступали зімкнутими рядами. Махмуд прискорив відступ. Французи продовжували насідати. Не від’їхавши і двохсот кроків, загін Махмуда повернув і галопом кинувся на противника, який не очікував такого маневру. Кіннота Махмуда прорвала ворожі лави, відрізала кілька сот кіннотників і відтіснила їх до берега Нілу. На південний схід простяглася широка рівнина, але відступати туди французи побоювалися. Вони вирішили, що їм вигідніше затриматися в очеретяних заростях і чагарниках, що тягнулися на північний схід.

Махмуд-бей тільки цього і хотів, бо саме там стояли його запасні сили. Аслан-ага вийшов із засідки з тисячею своїх вершників і відрізав шлях французам. З іншого боку наступав Махмуд.

Французи опинилися між двох вогнів, але не злякалися. Вони розділилися на два загони: один повернув назад і вступив у бій з кіннотою Махмуда, а другий — схопився з вершниками Аслана. Почалася нерівна битва. Відрізана від основних частин французька кіннота рідшала з кожною хвилиною, але стійко чинила опір. Махмуд продовжував тіснити французів, не даючи їм з’єднатися з головними силами. Було ясно, що, коли таке становище затягнеться хоч на півгодини, весь французький загін до останнього вершника впаде на полі бою.

Та ось гримнула гармата. Ядро розірвалося неподалік від Махмуд-бея і влучило у кількох мамелюків.

Паша над пашами, виявляється, не спав. Його орлині очі бачили все, його гострий розум все зважував. Дізнавшись, що його кіннота зазнає поразки, він негайно вислав їй на підтримку артилерію і піхоту.

Навперебій загуркотіли гармати, і десятки мамелюків полягли на ратному полі.

«Проте вони влучно стріляють!» — подумав Махмуд-бей і став ще завзятіше атакувати французів.

Та ось пролунав барабаний дріб, і здаля показалася наполеонівська піхота, озброєна рушницями з настромленими багнетами.

Тепер відрізаною виявилася та частина кінноти мамелюків, яку вів сам Махмуд-бей.

— Гасане, що це за народ, одягнений у зелені мундири піхотинців? Солдати не схожі на франків, — звернувся Махмуд-бей до свого сотника.

— Піхота франків. Мабуть, венеціанці. Пропустимо їх, а потім атакуємо.

— Що ти, що ти?! Хай допоможе нам аллах! Ми будь-що повинні твердо стояти на місці, а вже потім — життя або смерть! Нам треба зробити все для того, щоб піхота франків не з’єдналась з відрізаною кавалерією, інакше все піде прахом! Ми зобов’язані протриматися! Нехай Аслан-ага знищить той загін. Залишиться принаймні слава про його подвиг. Молодець Аслан-ага, чудово б’ється! Ще чверть години, і він знищить усіх цих франків з кінськими хвостами на шапках. Якщо це вдасться, Аслан-ага приєднається до нас, і тоді, тоді ми уникнемо загибелі, мій Гасане!

Серед венеціанських піхотинців можна було помітити окремих вершників; судячи з одягу, це були начальники сотень. Один з них, красень середніх років, швидко прицілився, вистрілив, і поруч з Махмуд-беєм впав мамелюк, уражений смертельно. Венеціанець поспішно закинув рушницю за спину, вихопив шаблю і, щось крикнувши, кинувся в атаку.

— Ах, гяур! Я тобі цього не прощу! — крикнув Махмуд-бей.

До піхви шаблі Махмуд-бея був прикріплений батіг з рукояткою зі слонової кістки, оздоблений золотом. Цей батіг подарував йому один із хартумських вождів. Махмуд-бей ніколи не розлучався з ним, хоча кінь його не потребував підсікання. Цю річ він беріг як пам’ять. Раптом, при різкому повороті вершника, батіг відірвалася від піхов і впав. «До біса! Чи до цього зараз?!» — промайнуло в голові. Та все ж він низько нахилився і схопив батіг, який впав.

Стривожені мамелюки оточили його.

— О, горе, ти поранений, Махмуде?

— Ні, я не відчуваю болю, — здивовано відповів Махмуд-бей.

— Хіба тебе зараз не зачепила куля? — тремтячим голосом звернувся до нього Гасан. — Ми подумали, що ти поранений і падаєш з коня.

— Ні, я нагнувся, щоб підняти свій батіг.

— Подивися, Махмуде, адже ворожа куля наскрізь пробила твоє сідло. Ми були впевнені, що ти поранений.

— Айт! — крикнув Махмуд-бей. — Це моя доля! Я недарма любив свій батіг. Він врятував мене від смерті. Вперед, мамелюки! За мною!

Зав’язалася рукопашна сутичка. Мамелюки і венеціанці, як голодні вовки, кидалися один на одного. Махмуд-бей рубав своєю шаблею направо й наліво. Коні, шаблі, багнети, люди — все змішалося...

І тут Махмуд-бей знову побачив велетня-венеціанця. Махмуд вихопив пістоль і прицілився. Венеціанець схопився за рушницю, що висіла за спиною, але одразу ж відкинув її, мабуть, згадавши, що вона вже розряджена. Він повернув коня і помчав галопом. Махмуд-бей став переслідувати супротивника.

«Я десь бачив цю людину, його обличчя мені знайоме...» — подумав Махмуд. Однак він ніяк не міг згадати, де і коли