Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

чаю в неї розширюються судини, від чого знижується тиск, і вона відчуває слабкість. Почувши їхні голоси, я й собі заглядаю до кухні. Бачу маму на драбинці; вона шукає на верхній поличці кухонної шафи чайну заварку. Бачу бабцю, що нишпорить по кухні: шукає чашки у шафці для каструль, а ложечки у шухлядці для серветок.

Своїм насупленим поглядом мама передає мені все своє роздратування. Так само, як і Вейн, вона — звір, що не терпить, коли пхаються на його територію. Бабця нічого не помічає, всідається до столу, відрізує собі добрячий шмат власного кекса і з задоволенням їсть, в очікуванні, поки чайник виконає покладений на нього обов’язок.

— Дорогенька, що з тобою? — запитує у мами, яка, чов­гаючи капцями, наближається до столу з іще не розкритою від целофану коробкою чаю «Твінінґс».

— Та ні, нічого, втомилася трішки.

— Гм... Якийсь вигляд у тебе хворобливий. Скажи мені, що з тобою?

— Нічого, мамо. Кажу тобі, все добре.

— Не вигадуй. Мами відразу все відчувають.

Отак вони ще деякий час сперечаються: мама заперечує, не пояснюючи причин свого невдоволення; бабця наполягає, намагаючись встановити діагноз нездорового вигляду доньки.

Незважаючи на те, що в світлиці у нас є чайний столик (невисокий стіл, завалений жіночими журналами), ми без зайвих церемоній всідаємося за кухонним столом. Мама розливає чай. Поки ми вмочаємо в чашки пакуночки з чаєм і смикаємо їх угору-вниз, тримаючи за нитку, мама нарізує лимон.

— Ні! Я п’ю чай з молоком, ти забула? В Лондоні його всі так п’ють.

Мама ще більше дратується і викидає у відро для сміття лимонні скибочки. Затим рушає до холодильника, відчиняє його, бачить, що молока там немає. Перетинає кімнату, так само човгаючи капцями. Знову залазить на драбинку в пошуках молока на полиці.

Бабця відрізує собі ще один шматок кекса, по-змовницькому прикладає до рота вказівного пальця: мовчи.

Мама злазить з драбинки з упаковкою молока в руці, бере ножиці з шухлядки, з різким гуркотом зачиняє шухлядку. Двома пальцями згинає куточок картонної упаковки.

— Ой! — вигукує.

Порізалася ножицями. Стромляє врізаного пальця до рота, незграбним рухом перекидає щойно відкриту упаковку, звідти хлюпає молоко і стікає калюжею на підлогу. Мама інстинктивно підхоплює упаковку закривавленою рукою. На підлозі біле змішується з червоним.

— Я ж бо казала, що з тобою щось не те, — знову заводить бабця. Підводиться, марно шукає рулон з паперовими рушничками, щоб витерти калюжу. Я кидаюся на допомогу, прибираю упаковку з молоком, хапаю ганчірку, щоб протерти підлогу. Бабця випадково вступає в молоко. Промовляє «ой!», переставляє ногу, залишивши на підлозі вологий відбиток.

— Мамо, будь ласка, йди додому! Невже ти не розумієш, що це через тебе я так погано почуваюся?! Не розумієш, що це все завжди тільки через тебе?!

Бабця якийсь час мовчить, наморщивши лоба. Витирає капця об ганчірку, яку я покинув на підлозі, робить крок до мами, яка стоїть, застромивши врізаного пальця до рота. Дивляться одна на одну, бабця уважно вдивляється у постаріле доччине обличчя. Нарешті ласкаво проводить по її щоці рукою.

— Ні, тобі таки недобре. Напевно, в тебе жар. Ти завжди, ще змалечку, була такою вразливою.

Четвертий зошит

Зараз, коли вже ясно, що нас от-от знову покличуть вечеряти до альтанки, мама з Вейном раптом заявляють, що їх несподівано запросили на вечерю. Напевно, саме так вони собі уявляють соціальне життя, якого ніколи раніше не мали.

Ми з Вербою собі чогось розігріємо з готового або підемо в альтанку. Відтоді, як мама вечорами не сидить більше вдома, бабця старається, як може, готує на роту і хоче, щоб усі просили добавки після кожної страви. Вони з Дятлом об’їдаються, запихаючи за обидві щоки, наче сто років не їли або голодівку пережили в дитинстві.

Дятел якраз дорозказує химерну пригоду, яка з ним сталася колись давно. Наскільки він пригадує, тоді йому було років дев’ятнадцять чи двадцять. Через якесь непорозуміння він опинився в одному автобусі з групою жінок, котрі їхали на екскурсію. Самі лише жінки, усі з Верони, — чи то робітниці з фабрики, чи то дружини робітників, — не має значення. Разом із ним в автобусі був і його друг — отой, що з Монте-Карло. На ніч автобус зупинився у невеличкому готелі, де мали ночувати і туристки. Вони з другом задля хохми вкладаються спати голими, виставивши на вітер прутні. Спершу, звісно, руками подбали про те, щоб прутні стояли як треба. Розчахують навстіж двері і вдають, ніби сплять. По коридору щохвилини снують туди-сюди туристки, молоді й не дуже, і зазирають до кімнати. Жодна не насмілюється увійти, але разом із тим не повідомляє про неподобство кому треба (черниці? чи фабричному начальникові?). «Ми просто так, для хохми», — уточнює Дятел. На тому байка закінчується, наприкінці нам не виголошується ніякої моралі. Треба так розуміти, що її слід віднести до циклу інших притч, призначених просвітити нас, молодих, що жінки (навіть заміжні, старі й на перший погляд благовірні) мають нездоровий інтерес до чоловічого члена.

Дятел сам затикається, запхнувши до рота здоровенну ковбасу. Згорнувши язика в трубочку, голосно цмокає, вбираючи сік, що тече з неї. Бабця, яка сидить поряд, з невимушеним хижим вишкіром вгризається у свинячі реберця, методично обсмоктує їх одне за одним, вимазавши жиром пальці й нігті.

— Чим ви сьогодні займалися?

Подумки дякую Вербі за його вміння вести розмову за столом. Зазвичай мовчання мене не дратує, але оце особ­ливе мовчання, що переривається лише сьорбанням та цмоканням, нагадує мені чимось недосвідчених підлітків, які жадібно й невміло цілуються, і через це викликає незручність.

Бабця опускає щойно обгризену кістку і розповідає, що вони вдвох (без його дружини, їй все ще недобре) після обіду ходили до кедрового гаю з мертвими птахами.

— Нам так добре, — каже з посмішкою, — ми задовольняємося дрібницями. От сьогодні, наприклад, один наш знайомий святкує дев’яносто сім років з дня народження і приніс нам пляшку ігристого. Під вечір стає прохолодніше, майже зимно, і я завжди ношу з собою шалика. Розповідаємо одне одному про свою молодість, отак і проводимо час.

Щоб якось зробити свій внесок у світську бесіду і запобігти новій мовчанці з прицмокуванням, я рішуче змінюю тему і запитую в Дятла, чи не знає він такого й такого, який працює сімейним лікарем. Пояснюю, що йдеться про батька мого товариша. Знаю, що Дятлові до вподоби патякати про інших, копирсатися у генеалогії, хто кому й ким доводиться. Його відповідь на таке запитання зазвичай викликає