Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

цілу низку розповідей про всіх родичів цієї особи до сьомого коліна, про їхні долі та амурні походеньки у шлюбі й поза шлюбом.

Дивно, але лікаря він не знає. Та все одно не здається: проводить глибокодумний аналіз прізвища і заявляє, що воно типове для пригірських кварталів нашого містечка. Отже, припускає, що той лікар, напевно, звідти родом. Народ там роботящий, чесний, кількох у минулому роздавило мармуровими плитами у кар’єрах.

Настає час для морозива. Бабця ставить у центр столу картонне відерце з морозивом «Самонтана».

— А мені що, на суху давитися?! — запитує Дятел. Вона підводиться і йде до хати. Повертається з пляшкою віскі в руці.

— Бач, який ласун! — говорить, маючи на увазі Дятла і витираючи йому жир з підборіддя великим пальцем.

**

Після морозива, коли алкоголь розв’язує їм язики остаточно, Дятел з бабцею починають розпитувати нас по черзі про наших дівчат. Подітися нікуди: боги альтанки вимагають жертви за частування. Допит має мало спільного зі звичайною цікавістю, характерною для інших дідусів та бабусь. Їм не достатньо знати, чи є у нас дівчата, чи вони добрі та вродливі й чи нас кохають. Вони вимагають подробиць. Згідно з їхніми уявленнями, ми з Вербою повинні мати скажене за насиченістю статеве життя. Зрештою, саме в цьому полягає сенс молодості: насоло­джуватися хаотично, невтомно, без крихти сумнівів, мук совісті та захисту.

Всі розповіді Дятла (він сам так каже або натякає) — то лише незначна частка його пригод із часів шаленої юнос­ті. У світі його фольклорних фантазій усі жінки з самого дитинства повернуті на сексі. Ось і тепер уже вкотре він повторює свою байку про дев’ятилітню дівчинку, яка полюбляла займатися коханням серед каштанів. А оскільки, за його уявленнями, світ із кожним днем стає все гіршим, Дятел гадає, що в наш час дівчата — вже з шести років усі німфоманки.

У розмову втручається бабця, хоче додати жіноче бачення сексу, який нерідко може вилитись у велике розчарування. От взяти б, наприклад, її. Початок 50-х, виросла у звичайній католицькій родині, юний Фабіано, який вразив її кількома дурнуватими жартами біля музичного автомата. Йде до вінця незайманою. Незайманою, як усі, уточнює. Ніби хоче підкреслити, що, на відміну від сьогоднішньої молоді, яка, за даними нічного випуску теленовин, схильна до ранніх статевих стосунків, у її часи йти незайманою під вінець не вважалося ні дивиною, ні заслугою, а просто-напросто нормою. У діда Фабіано великого досвіду теж не було. Жага до насолоди прокинулась у ньому пізніше, вже у шлюбі, з іншими жінками. То теж було нормою.

Першу шлюбну ніч вони провели у готельному номері. Після швидкої копуляції у нудній місіонерській позі в цілковитій темряві дідусь Фабіано скотився вбік, важко зітхнув і сказав, чи то стверджуючи, чи запитуючи: «Оце і все».

Бабця замовкла, Дятел наповнив собі склянку. Зависла пронизана сумом мовчанка. Мені кортить долучитися до розмови і сказати, що описувані ними двома світи — одна епоха, одне містечко, одні герої — якось не сходяться воєдино. Дятлів світ нагадує Содом і Гомору, де, крім дитячого сексу, повно зрад, гомосексуальних стосунків, інцесту, домогосподарок-повій, готових за кілька лір задовольняти неповнолітніх хлопчаків, яких іще не пускають до борделю. І описуваний бабцею патріархально-традиційний світ, у якому дівчата йдуть до вівтаря незайманими, гомосексуальність навіть за найменших її проявів лікують у санаторіях; чоловіки, які мали дошлюбні статеві стосунки, нехай і трапляються часом, але тільки в борделях ліберті, які нагадують картинки з казок.

Несподівано в мені наростає хвиля роздратованості. Можливо, через те, що я на мить відволікся і Дятел вдруге наповнив мою склянку, яку тепер примушує випити залпом. Можливо, через бабцю, яка допитується в мене про Іларію, про її тітку-путану, про те, хто і з ким спатиме. Можливо, через те, що мені набридли оці вечері, з їхніми нескінченними споминами, брудними, нетактовними, безглуздими жартами й натяками. Коли з нами був тато, наше літо минало інакше, мені здавалося, що тоді було більше порядку, що між усіма речами був логічний взаємозв’язок.

Якби Дятел міг собі уявити мій стан, він не почав би, як оце робить зараз, своєї чергової масної байки, цього разу про пастушку. Герої байки — він і дівчина з гірського селища, яку він здибав колись давно, коли ходив по гриби. Спершу вона його рішуче відшила, пригрозивши дати серпом по сідницях. Він не вгавав, а тому вона поступово змінила гнів на милість. Після швидкої зміни настроїв єдиною проблемою, що залишилася, був жених дівчини з крутим норовом, який у будь-яку мить міг вигулькнути невідомо звідки. До того ж виявилося, що вона незаймана, ревниво береже цноту для свого нареченого, послуговуючись традиційним методом через задній вихід. Дятел, який ніколи по слово до кишені не ліз, відразу погодився: «Ходімо на сінник, зробимо, як скажеш!»

Бабця щосили лупить себе кулаком по грудях, тому що ледве не вдавилася ковтком вина, почувши про такий несподіваний розвиток подій. Гадаю, на цьому байка і закінчилась би, коли б не надмірна бабцина цікавість: їй кортить дізнатися, чи справу таки було зроблено означеним способом, хоча вона й не згадує напряму, про що йдеться. Тобто її цікавить, чи можна додати ще один плюсик до Дятлових перемог. Він довго віднікується, відбувається жартами на діалекті, мінімізує, аж поки врешті не визнає, що коїтус таки мав місце, проти природи і за природою, тобто спереду і ззаду, extra et intra vasum.

«Ніколасові теж подобається ззаду».

Я міг би так і сказати, без зайвих преамбул, прямо, без ходіння навколо, без церемоній. Заради розваги я навіть перекладу цю фразу на діалект, готовий викрикнути її, як тільки стихне загальний регіт. Спершу така витівка здається мені вселенською дурницею; Верба часто по­вторює, що я пришелепуватий, і, мабуть, має таки рацію. Та вже через кілька секунд ота навіжена думка цілком мене захоплює, от-от готова вирватися назовні. І я вже сам боюся, що не стримаюсь і викрикну ті слова вголос, і всі очі будуть націлені на мене, а я не знатиму, як тепер викрутитися.

Ніколас — справжній придурок. Ми ж бо живемо не в 50-х, коли існували оздоровчі санаторії для божевільних. Тепер ніякого електрошоку, можна не хвилюватися.

Чого він боїться — що розчарує дідуся? Чи тримає все в таємниці, бо йому так вигідно: навідуватися сюди, нашвидкуруч вітатися із хворою бабусею і забирати грошенята з жилета?

А я от зараз скажу. Кожен повинен мати мужність бути тим, ким є: Ніколас — геєм, яких у світі повно, Дятел — дідом-бабником, у якого внук —