Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

8.2

Пару хвилин я ще дивлюся на невиразні обриси чоловіка, застиглого поруч із капсулою, а потім сон все ж таки перемагає і моя свідомість спливає в блаженну пітьму.

Будить мене відчуття чужого погляду. Не знаю, як я можу це відчувати, але чомусь практично впевнена, що поруч хтось є і цей хтось дуже уважно мене розглядає. І, здається, це не Шоа-дар. Отже, його старший брат.

Щось мені знову страшнувато стає. Цей змій здатний одним своїм поглядом довести мене до панічних дрижаків.

− Я відчуваю, ш-ш-що ти прокинулася, − звучить над головою рівний голос Са-арда.

Отже, я не помилилася. Справді, він.

− Як ви це відчуваєте? − виривається в мене перш ніж я встигаю подумати.

Розплющую очі, зосереджуючи насторожений погляд на чоловікові. Кришка капсули знову піднята, і я чудово можу роздивитися кожну рисочку цього нелюдськи красивого темного ельфа зі зміїним хвостом замість ніг. Він тепер знову одягнений у свій строгий чорний кітель, і від цього аж ніяк не здається менш страшним.

− На ментальному рівні, Ж-шеня. Після того як ти впустила мене в с-с-свій розум, я можу зчитувати твій с-с-стан, − пояснює, злегка схиливши голову набік.

О небо. От знала, що не треба нікого пускати у свою голову. Але як мені ще було їх переконати не утилізувати мене?

− Ви тепер... можете читати всі мої думки?

− Як не дивно, ні, не мож-шу, − тягне наг задумливо. Трохи заспокоївши цим, але водночас і заплутавши.

− Чому дивно?

− Тому ш-ш-що під час нашого зорового контакту ти не пручалася утворенню ментального зв'язку, і він повинен був утворитися у повноцінному вигляді. Але цього не с-с-сталося.

Са-ард плавно повзе вздовж капсули, піднявши руку, веде кінчиками пальців по моєму животі, стегні. Повільно розвертається і, раптом стрімко підіймається на хвості, нависнувши наді мною. Спираючись руками на бортики, опускається дуже низько, майже притискаючись до мого тіла. І буравить пронизливим поглядом.

− Я вловлюю твої ментальні хвилі, але вони надто викривлені, щоб їх можна було розібрати, − повідомляє вкрадливо, вдихаючи мій запах, пробуючи повітря язиком. − М-м-м, і мені дуж-ш-ше цікаво, як у тебе виходить закриватися від мене.

− Я… я не знаю про що ви. Я нічого не роблю, − хитаю головою, мимоволі втискаючись у лежанку, мріючи провалитися крізь неї.

До чого ж він страшний. Вродливий, але моторошний до дрижаків.

− Дивис-с-сь мені в очі, − хапає Са-ард мене за підборіддя. Повертає мою голову, ловлячи погляд.

І знову я вмить тону в розплавленому сріблі, задихаючись від повної дезорієнтації.

− Хм, дійсно нічого не робиш-ш-ш, − цокає язиком. Ще більш зацікавлено. Відпускає, нарешті, дозволяючи відвернутися та віддихатися. – Отже, причина, ш-ш-швидше за все, у цій фізичній оболонці. І потрібен зоровий контакт. Як цікаво. Мені принесе величезне задоволення можливіс-с-сть вивчити тебе.

− Вивчити? − злякано округляю я очі. − Ви проводитимете наді мною експерименти?

− Ну ти ж хочеш-ш-ш зрозуміти, як ти опинилася в цьому тілі і як все виправити? − його губи згинаються в усмішці, оголюючи гострі ікла.

− Хочу, − киваю, нервово зковтнувши.

− Це добре. Отж-ше, будеш виконувати все, що я тобі скажу. Зрозуміла? – пропалює владним поглядом.

− Так.

А що ще мені залишається?

Задоволено хмикнувши, змій випростується. Окидає всю мене дуже відвертим поглядом, особливу увагу приділивши грудям та розвилці поміж ніг. Сріблясті очі хижо звужуються, а між губами знову з'являється роздвоєна стрічка язика.

Ой матінко. Адже він, на відміну від брата, так і залишився без задоволення. Ось тому тепер і дивиться так, що пальці на ногах підгинаються. А зрадницьке тіло реагує млосним жаром внизу живота.

− Твоє відновлення заверш-ш-шене, − продовжує тим часом Са-ард. – Тріш-ш-щина променевої кістки зарощена, запальний процес знятий. Вс-с-ставай, одягайся та йди за мною.

Про «одягайся» це найприємніша частина з усього почутого. Я нестерпно втомилася від постійної наготи. Морально. І якщо раніше ще хоч якось могла відсторонитись, нагадуючи собі, що тіло не моє, то тепер, коли воно так гостро відчувається саме моїм, а ці хвостаті виявляють до нього стільки плотського інтересу, відсторонюватися більше ніяк не виходить. Особливо після того, що вони зі мною у харчовому відсіку творили.

Тож двічі повторювати йому не доводиться. Мені навіть не важко відсунути на задній план гостре бажання вивалити на нага купу питань про свою фізичну оболонку, про те, як вона функціонує; чому я розумію все, що вони кажуть; хто вони взагалі такі; куди летять; чи зможуть відвезти мене на Землю, і всяке таке інше. Для цього ще буде час. Підозрюю, багато часу. А зараз треба насамперед якнайшвидше одягтися. Трохи отямитися, зібравшись з думками. І визначитись зі стратегією поведінки. Так щоб і я собі на горло не наступала, і щоб нових проблем від власників корабля не нагребла.

Старанно намагаючись ігнорувати пильну і відверто хижу увагу нага, що досі височіє наді мною, я обережно сідаю. Прислухавшись до своїх відчуттів, переконуюсь, що з організмом, здається, справді все гаразд. Далі визираю за межі капсули, оцінюю відстань до підлоги. Високо тут, однак. Але не критично. Звісивши ноги, я відштовхуюсь руками й легко зістрибую вниз. Тіло знову чудово слухається.

Одяг знаходжу на невеликому столику поряд із капсулою. Це знову лише сорочка. Але цього разу трохи довша і дещо більша за розміром. І мені чомусь здається, що тепер зі мною Са-ард поділився.

− Дякую, − кидаю на нага щирий погляд, поспішно натягнувши одяг на голе тіло і розгладивши його.

Він у відповідь мовчки киває і неквапно повзе до дверей. А я йду слідом, як мені й наказали.

Перше, що впадає у вічі в коридорі, це дивна конструкція, що нагадує «руку» високотехнологічного виробничого робота. Ще одну, таку саму, я бачу через дірку в дверях у кімнаті управління. Синхронно рухаючись ці «руки» буквально на очах зарощують пропалений нагами отвір. Повільно, але так якісно, ​​що поверхню, яка вже утворилася, не відрізниш від колишньої.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍