Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

Розділ 10

До кінця робочого дня залишилося зо дві години. Але як їх висидіти, коли всередині все вирує від емоцій.

Примушую себе зосередитися на роботі, а погляд, ніби зачарований, постійно повертається до Микити. Варто тільки відволіктися — і ловлю себе на тому, що жадібно дивлюся на хлопця.

І не можу позбутися цього наслання.

Варто було переспати з ним разок — і він уже захопив мої думки!

Здавалося б, ну не вперше ж? Просто секс — що в цьому такого? І я не дівчинка, знаю ціну таким стосункам. І не чекаю від них нічого.

Потираю повіки. Втома бере своє.

Потрібно вимкнути мозок і взагалі ні про що не думати. Бо ще не вистачало себе накрутити.

Ну переспала — і добре. Не я перша, не я остання.

Але на душі щось шкребе від того, як мило він спілкувався з Настею.

Дивлюся на годинник внизу екрана. Так, час збиратися.

А Микита все ще щось друкує, хмуриться. То потирає підборіддя, то куйовдить волосся. Невже не виходить?

Але за весь вечір він жодного разу не звернувся по допомогу.

Ну й нехай. Затримуватись я не збираюся.

— Робочий день закінчено, — говорю, підводячись із місця. — Завтра доробиш.

— Готово, — він майже перебиває мене.

Теж підводиться.

Тільки зараз помічаю, що комір його сорочки розстебнутий більше, ніж треба. У вирізі видно міцні груди.

Моє горло вмить пересихає. У голові спалахують непристойні картинки.

Немов здалеку чую гудіння принтера. Апарат випльовує один за одним пачку аркушів. Микита збирає їх разом.

— Думала, не встигнеш, — зізнаюся, спостерігаючи за ним.

— Я завжди встигаю.

Він вимовляє це з особливим підтекстом, який мені поки що незрозумілий. Іде до мого столу.

Його кроки такі тихі, наче він звір на полюванні. Мені стає спекотно, коли він опиняється біля мого столу. Кладе на нього папери. На верхньому аркуші — мій портрет. Чорно-білий. Обличчя в три чверті, пасмо волосся заведене за вухо, я напружено вдивляюся в монітор, що стоїть переді мною…

Невже Микита намалював його з допомогою мишки? На робочому комп’ютері?!

Ноги підгинаються. Повільно повертаюся в крісло.

Ошелешено дивлюся на малюнок.

— Що це? — питаю сиплим голосом.

— Моє завдання. А цей портрет — просто так. Було багато вільного часу, — відповідає Микита.

Ми зустрічаємося поглядами. Його очі дивляться з напругою. Але на обличчі грає розслаблена усмішка.

У мене від цієї усмішки паморочиться в голові.

— На роботі вільного часу не буває. Навіщо ти мене намалював?

— Бо ти дуже гарна.

— Микито, — надаю голосу суворі нотки, — ми вранці вже все обговорили.

— А мені начхати, — він дивиться на мене з викликом. — Діятимемо за обставинами.

— І за якими ж? — не приховую сарказму.

Сама ж внутрішньо завмираю. Не ворушуся.

— Коли завагітнієш, тоді й вирішимо, що робити. А зараз поїхали до мене. У тебе ми вже були.

Не можу повірити, що він ось так запросто це сказав.

Скептично дивлюся на нього.

— Ну-ну. З чого ти взяв, що я кудись із тобою поїду?

— А чому ні? Я весь день думав лише про тебе. Не міг дочекатися вечора, — він знизує плечима. — Але ти так боїшся, що про нас хтось дізнається, що мені довелося вдавати байдужість. І знаєш, не так уже легко прикидатися, особливо коли ми сидимо в одному кабінеті і я вдихаю запах твоїх парфумів!

Схоже, у Микити чудово виходить вибивати мене з колії щоразу, коли я вступаю з ним у діалог.

— Ну ось, вечора ти дочекався. Що далі? — старанно ігнорую решту його слів.

— А далі продовжуватимемо наші стосунки.

— Стосунки? — перепитую з глузуванням. — Це не стосунки. Ми просто один раз переспали.

— То давай почнемо стосунки.

Я із зітханням закочую очі.

— Ось чого ти до мене причепився?

— Сподобалася, — каже він серйозним тоном. — Але ти сумніваєшся. А що я можу зробити? Як побачив тебе, так і зірвало дах.

Скептик у мені так і волає: не вірю! Аж надто все якось раптово. Кохання з першого погляду? Та ні, нісенітниця! Ми в реальному житті, а не в романі. І в казки я також давно не вірю. Відчуваю в діях Микити якусь каверзу.

Але з іншого боку, а навіщо йому це все?

Він лише стажист у нашій фірмі. Навіть якщо залишиться… А тут ще роман із начальницею відділу…

Ох, ось у чому заковика.

— Це неприпустимо. Корпоративна етика проти службових романів. До того ж я твоя начальниця, — відкидаюсь на спинку крісла.

— Ти на щось натякаєш? — хмуриться він.

— Не натякаю. Говорю прямим текстом. Вирішив завести роман із начальницею, щоб отримувати потурання? Розумно.

Микита раптово подається вперед. Нависає наді мною, упершись долонями в стіл. Видає хрипким тоном:

— Єдине потурання, яке мені потрібне, знаходиться в тебе між ногами. І роботи це ніяк не стосується.

Від обурення і такої відкритої безсоромності, я втрачаю дар мови.

Кілька секунд ми міряємося поглядами. Відчуваю, як жар охоплює мене. Розповсюджується від стегон, заливає все тіло.

Під поглядом Микити, яким він мене роздягає, хочеться схопити пачку паперу та обмахнутися. Відчуття, ніби кондиціонер зламався й у кабінеті стоїть спека сорок плюс.

— За дурепу мене маєш?

Мені дивом вдається зберегти прохолодний тон. Хоча між ніг уже все пульсує.

— Навіть не думав. Ти мені справді подобаєшся, і я не винен, що зараз ти моя начальниця. Якщо боїшся, то ми нікому не скажемо про нас. Залишимо все в таємниці. Але тільки уяви…

Голос Микити стає низьким, вібрує, пробирає до мурашок. Потемнілі очі зачаровують. Великий палець торкається моїх губ і повільно, тягуче обводить їхній контур.

— … уяви, що ти втомилася, а я поряд і завжди готовий зняти твою напругу, — закінчує, нахиляючись до моїх губ.

Я встигаю відвернути голову й уникнути поцілунку.

— Щось ти занадто легко все розписуєш, — голос зрадливо зривається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍